Червоні кріселка трамваїв

З усіх видів транспорту я найбільше люблю трамваї. Ще з дитинства. Оскільки виросла я у Львові, то львівські трамваї мені наймиліші. Цей вид транспорту, на мій погляд, найромантичніший, з певною долею загадки. Будучи малою, я завжди замислювалась над тим, чому червоні та сірі сидіння у салонах трамваїв розташовані у шаховому порядку. Стриманий нейтральний сірий поряд з вибуховим життєствердним червоним. Як ілюстрація думки, що протилежності притягуються. Мені здавалось, що на тих сидіннях мусять сидіти закохані, а для тих, хто ще не має пари є непарні кріселка під вікном. 

Я завжди любила місце на червоному кріселку біля вікна, бо ж трамвай їхав через стару частину міста, яку можна було розглядати багаторазово й годинами, і ніколи не набридало. Поруч зі мною сиділа мама і ми з нею теж були протилежностями: вона – доросла, а я – ще дитина. Я не любила сірих кріселок, мені здавалося, що сидячи на них може стати сумно і нудно. Тому ставши дорослою, я продовжую оминати сірі сидіння й сидячи у червоному кріселку львівського трамваю, уявляю, що їду в дитинство. Заокруглені трамвайчики з шахівницею із сіро-червоних сидінь усе рідше виїздять на дороги Львова. Й у мене щоразу менше нагод проїхатися у дитинство. Сидіння у нових трамваях усі однакові й тепер не так яскраво помітно відмінності між тими, хто на них сидить. Всі однаково втомлені, всі однаково поспішають, всі однаково сердяться на затори на вузеньких львівських дорогах. Все серйозно до неможливості й занадто по-дорослому. Іноді буває значно швидше дістатися до місця призначення пішки, та все ж я люблю проводжати трамваї поглядом і слухати їхнє дзеленчання.

У східнонімецькому містечку, де я зараз живу, немає трамваїв та вузьких вулиць. І мені постійно чогось бракує у картині міста. Коли я побачила у сусідньому Цвіккау трамваї, то була дуже втішена. Мені здалося, що вони примандрували просто зі Львова, бо я скучила за ними, а вони за мною. Сидіння у цих трамваях також усі однакові. Здебільшого сірі з чорними і червоними цятками. Як нагадування, що життя – нейтрального кольору, а темні та яскраві кольори ми приносимо в нього самі.

У цих трамваях дуже багато іноземців. Як правило, місцеві німці користуються власними автомобілями, й лиш у великих містах надають перевагу громадському транспорту. Трамваї у Цвіккау – то наче екскурсія до Азії – можна побачити сирійців та іранців, індійців та корейців, китайців та пакистанців. Можна почути їхні мови й зрозуміти, що знаєш у цьому житті дуже мало. Можна здивуватись, помітивши, що довкола лише одні чоловіки й жодної жінки. А коли до салону зайде пара, подив зростає ще більше – жінка ніколи не сідає поряд зі своїм чоловіком. Тут протилежності мусять залишатися на віддалі. Дуже рідко у трамваях їздять діти. Настільки рідко, що яскраві червоні кріселка були б зайвими….