У минуле можна дивитись, як у калейдоскоп: при найменшому поруху руки
скельця-шматочки утворюють інший орнамент. Але незмінним залишається світло –
найважливіша умова погляду у калейдоскоп.
Найкраще я памʼятаю світло. Як воно падало крізь вікна вранці та по обіді.
Яким воно було на вулиці, коли я йшла до школи й коли поверталася додому. В
пообідню пору світло було теплим, навіть узимку, але уже втомленим. І,
здавалось, воно розуміє як важко нести ранець з книжками додому, наче він
поважчав за тих шість чи вісім годин проведених у школі. Голова теж, наче
важчала. Не стільки від нових знань, скільки просто так – від усякого різного,
чому часто й назви немає. Школа – це не лише знання, це, насамперед, враження.
У моєму наплічнику зараз немає оберемка підручників, але є багато спогадів,
й вони теж можуть обтяжувати. Не тому, що сумні чи бентежні, а просто тому, що
з кожним прожитим роком ми важчаємо душею, щоразу рідше відчуваємо крила за
спиною, щоразу більше сумніваємося у тому, що можемо літати, хоча би у снах…
Іноді мені сниться школа та шкільні вчителі. Ці сни напружені й наповнені
втомою, бо шкільні роки нагадують мені біг – з короткими зупинками, але довгий,
з невідомим фінішем. Думаю, не лише мені бракувало реальних цілей навчання у
школі. Мабуть, кожен погодиться, що досяжні та зрозумілі цілі надихають. Але у
школі таких бракувало. Всі ми знали, що потрібно вчитися. Бо усі так роблять,
бо це необхідно для можливості знайти своє місце під сонцем, бо так переконують
батьки, бо так прийнято у суспільстві. Звісно, у порівнянні з тими країнами, де
навчання у школі – важкодосяжне благо, – українська школа це рай. Це майже
путівка у професорське життя, бо здавалось, що уся шкільна програма націлена на
те, щоби зробити з нас неймовірно освічених людей.
Я не пригадую зараз ані що таке логарифми, ані як поводитися з інтегралами.
А після філологічного факультету, я навіть дозволила собі забути таблицю
множення й позбулася докорів сумління за трійку з математичних дисциплін в
атестаті. Коли виявилось, що завідувач кафедри теорії літератури, дуже
поважаний професор, також має трійки з цієї дисципліни, я навіть почала вважати
це певним показником, переконливим доказом того, що я таки гуманітарій. До чого
я це веду – школа моєї мрії мусіла б мати кілька напрямків навчальної програми,
які відповідали б схильностям учнів. Натомість реальність була такою, що кожен
учитель вважав свій предмет найважливішим і спробуй-но його не вивчи – окрім
негативних оцінок (що було цілком справедливим) був ще й моральний осуд – от як
так ти можеш дозволити собі не знати будову гусениці або не вміти виводити корінь
квадратний. З будовою гусениць у мене проблем не було, з математичними коренями
почалися згодом, коли я розуміла, що усе охопити не можу і дорога мого серця
веде мене в іншому напрямку.
Я майже нічого не памʼятаю зі шкільної програми. І поклади знань, набутих
за 10 років, залягли десь глибоко у тектонічних плитах моєї підсвідомості. Але
я памʼятаю обличчя, голоси, емоції. Здається, емоційна памʼять значно тривкіша
за інформативну.
Найперше, що зараз мені спадає на думку при слові «школа» – те, що вчителі
це також люди. Не роботи, якими вони мусять бути, аби відповідати усім вимогам
МОН України, а такі, як ми, їхні учні, люди. У них є емоції – позитивні і
негативні, у них є своє життя – легке або суворе, у них є свої радощі й
страждання. Насправді школа як соціальний інститут стоїть на перешкоді пізнання
вчителів як людей. У свідомості учнів це особи-функції з паралельного
ідеального світу знань. Тому учні часто дозволяють собі робити все що завгодно
– вони не розуміють, що учителі – це теж люди, яким може бути образливо, або й
боляче. Деколи складалось враження, що учителі та учні – по різні боки барикад.
І їхня тиха прихована війна насправді нещадна, з перемирʼями і домовленостями,
але виснажлива і нескінченна. Постійне «хто кого» переможе. І лише іноді траплялися
щасливі дні, коли вчителі та учні були друзями. Але необхідність оцінювати,
вимагати, дисциплінувати з боку вчителів та небажання учнів бути оціненими,
перевіреними, загнаними у рамки – змітали будь-яке добре починання дружби між
вчителем та учнями. Залишались функції – навчати, усміхатися, опитувати,
відповідати, дисциплінувати, сварити, ображатися. Ці функції мусіли виконувати
вчителі та учні з дня на день. Цих функцій було так багато, що здавалось – одні
й інші вже перетворились на роботів. Але глибоко в душі вони усі залишались
людьми з одвічними людськими потребами – говорити і бути почутим, любити і бути
любленим, довіряти і відчувати довіру до себе. Здається мені, що найкраще було
б так організувати навчальний процес, щоби пізнавати щось нове разом. Щоби
вчителі були просто цікавими екскурсоводами. Але я знову почала про школу моєї
мрії…
Я мала би тут писати про спогади. Але виявилось, що спогади дуже тісно
повʼязані з мріями. Бувають мрії-спогади. Скажімо, у дитинстві мені хотілось
іншої системи освіти, але ця мрія залишилась спогадом, бо ж я вже ніколи не
ходитиму до школи. Ні як учениця, ні як учитель. Чесно кажучи, останнє я уже
спробувала. Й тепер, коли настає перше вересня – незмірно тішусь, що не треба
йти до школи, що я уже не учениця й не учителька.
Я зовсім не хочу сказати, що все було так погано. Зовсім ні. Усе, що було
хороше – це люди. Їхні особистості. Мені не настільки було цікаво пізнавати
різні науки (хоча деякі мене справді зацікавлювали), як пізнавати людей. Я не
буду писати імен та прізвищ вчителів, бо хочу уникнути небезпеки когось не
згадати. Але усі вони були цікавими людьми. Скажімо, мені подобалось
спостерігати за аристократичністю рухів, вроди та мовлення вчительки біології.
Мені здавалось, що на уроки приходить актриса фільму про любов і
справедливість. Я із завмиранням серця дивилась як розвівається вогняно-руде
волосся вчительки історії, коли вона йде коридором. Учителька фізики мені
нагадувала портрет Ньютона і я думала, що мабуть він теж був такий добрий, як
вона. Учителі іспанської були різні – манірні, холеричні, деякі – холодні і
скептичні, останнє аж ніяк не пасувало до чудової іспанської мови. А вчителька
математики була завжди якась таємнича, наче давня лицарська фортеця. Я постійно
намагалась збагнути її таємницю, але так і не змогла. Пригадую, одна моя
подруга якось сказала: «а виявляється вчителька математики дуже хороша людина,
вона може бути чудовим другом!» Я тоді не могла цього збагнути, бо мені аж
настільки не пощастило, щоби мати дружбу з вчителькою математики. Але тепер я
можу в це повірити. Ні, я навіть впевнена, що це так і є, як казала моя
подруга. Бо з плином часу я уже не бачу вчителів, я бачу просто Людей.
Найприємніше, коли вчителі стають друзями. Думаю, найреальніше це тоді,
коли школа для учнів позаду. Тоді учні і вчителі можуть забути про свої
обовʼязкові навчально-освітянські функції й бути просто собою. Найкращі мої
розмови з вчителями відбулися саме після закінчення школи. І зі мною сталось
оте найприємніше – я маю серед них друзів. Школа стала тим простором де ми
познайомилися.
Колись ми зможемо втілювати наші мрії. Бути другом один одному і пізнавати
разом нове, ділитись захопливими враженнями і радіти спільним досягненням. Це
буде школа мрії, де вчителі й учні будуть щасливими просто тому, що вони
займаються тим, що їм найбільше подобається. Скажете нереально? Можливо, зараз
це так. Але я переконана, що усі вчителі та учні прагнуть саме до цього. І вони
варті такого хорошого майбутнього. Просто тому, що вони – вчителі. Просто тому,
що вони – учні.
Немає коментарів:
Дописати коментар