Білий пес на зеленій траві

Колись у мене буде великий білий собака. Такий з усміхненим писком і рожевим язиком. Він буде надзвичайно веселим, бо я ніколи не одягатиму на його шию ремінця з повідком. Я дозволятиму йому бігати високими зеленими травами до не схочу, аж поки ті трави не пожовкнуть і не вкриються снігом. Тоді я дозволятиму йому бігати по снігу, дивитимусь, як він жбурляє довкіл білі холодні бризки, сміятимусь з того як він здіймає снігову куряву, як геть зовсім зникає в снігу, а потім за мить виринає знову й шалено несеться до мене, великими стрибками, наче вчиться літати. Мій білий пес, з рожевим язиком, на якому тануть сніжинки й агатовими очима, які добре видно здалеку на фоні білого неба і білої землі, дивуватиметься снігову щороку, так наче бачитиме його вперше. Він любитиме сніг, бо ж як може білий пес не любити білого снігу? Десь у душі він вважатиме себе родичем снігу, й коли я ліпитиму снігові скульптури нетерпляче чекатиме, коли ж вони оживуть. Мабуть, йому захочеться бігати з ними усіма наввипередки, але зима для цього закоротка, так поясню йому я їхнє загадкове зникнення навесні.

Школа моєї мрії або Просто люди

У минуле можна дивитись, як у калейдоскоп: при найменшому поруху руки скельця-шматочки утворюють інший орнамент. Але незмінним залишається світло – найважливіша умова погляду у калейдоскоп.

Найкраще я памʼятаю світло. Як воно падало крізь вікна вранці та по обіді. Яким воно було на вулиці, коли я йшла до школи й коли поверталася додому. В пообідню пору світло було теплим, навіть узимку, але уже втомленим. І, здавалось, воно розуміє як важко нести ранець з книжками додому, наче він поважчав за тих шість чи вісім годин проведених у школі. Голова теж, наче важчала. Не стільки від нових знань, скільки просто так – від усякого різного, чому часто й назви немає. Школа – це не лише знання, це, насамперед, враження.

Білий квітковий кіт під будинком

Перед грозою здається, що вулицями ходить тиша. Особливо, якщо гроза має бути у невеликому містечку в святковий день, коли усі мешканці затишно чаюють чи кавують у родинному колі. Тиша зазирає у вікна теплими променями і легким, майже невидимим порухом руки показує – ось там на обрії дивовижно сині хмари. Якщо ви вмієте спілкуватися з тишею, то почуєте її попередження. І зможете хвильку постояти в задумі – чи залишитися у затишку свого дому, чи вийти назустріч свавільно красивим хмарам.

Слова без літер

Коли я була зовсім малою дитиною, мама позичала у знайомих фотоапарат «Зеніт» і знимкувала мене. Мама не примушувала мене позувати, а фотографувала у несподівані моменти. І тепер мені дуже подобається природність цих фото. Вочевидь, мамі теж подобався цей процес і на підсвідомому рівні я засвоїла, що фото – це дуже цікаво, навіть весело, це майже свято. А фотоапарат – чарівний інструмент цього свята. Ні, мама не знимкувала мене у свята, у моєму дитинстві їх майже не було, але це вже інша тема. Під час цих імпровізованих фотосесій просто була якась захоплива атмосфера творчості. І вона мені сподобалась, хоч, напевно, я тоді цього не розуміла, тільки відчувала. 

Планета Шуу. Тістечка

Ці милі пухкі тістечка спекла моя вірменська подруга Ашуша. Сказала, що на її батьківщині їх називають «шуу». Вони дуже близькі родичі еклерів, але більш грайливі на смак і круглі за формою, як наша планета.

Дім осені

Пізня осінь дуже стримана: не обіймає, не усміхається, навіть не дивиться в очі. Вона зосереджена і заклопотана – швидко пробігає вулицею і зникає. Її лункі кроки простягаються містом наче тунель, і будинки поспішно кажуть один одному «тсссс!». У пору пізньої осені у місті стихає гамір. І просто з бруківки виростає відлуння, наче велетенське дзеркало – кожне наше слово і крок посилюються у стократ і осінь знає про них, навіть якщо зачинила вікна та двері у своєму домі.

Холодна пожежа

Мухомор стояв посеред лісу, наче пожежник. Він хотів попередити усіх, що ось-ось у лісі запалає велике вогнище. І тлітиме ще довго, граючись ледь теплими вуглинами літа. Ліс нікуди не тікав. Стояв і беззахисно приймав жовто-багряний вогонь. Навіть здавалося, що він обіймав його, як друга. Мухомор засинав і просинався з думкою, що лісу скоро не буде. Гриб червонів щоразу більше, та ліс не зважав на його сигнали. Обіймався з дивним вогнем і віддано дивився у небо. Ліс завжди дивиться в небо, навіть коли буревій гне дерева до землі. І коли барвисте вогнище кидає листя на землю.