Школа моєї мрії або Просто люди

У минуле можна дивитись, як у калейдоскоп: при найменшому поруху руки скельця-шматочки утворюють інший орнамент. Але незмінним залишається світло – найважливіша умова погляду у калейдоскоп.

Найкраще я памʼятаю світло. Як воно падало крізь вікна вранці та по обіді. Яким воно було на вулиці, коли я йшла до школи й коли поверталася додому. В пообідню пору світло було теплим, навіть узимку, але уже втомленим. І, здавалось, воно розуміє як важко нести ранець з книжками додому, наче він поважчав за тих шість чи вісім годин проведених у школі. Голова теж, наче важчала. Не стільки від нових знань, скільки просто так – від усякого різного, чому часто й назви немає. Школа – це не лише знання, це, насамперед, враження.

Слова без літер

Коли я була зовсім малою дитиною, мама позичала у знайомих фотоапарат «Зеніт» і знимкувала мене. Мама не примушувала мене позувати, а фотографувала у несподівані моменти. І тепер мені дуже подобається природність цих фото. Вочевидь, мамі теж подобався цей процес і на підсвідомому рівні я засвоїла, що фото – це дуже цікаво, навіть весело, це майже свято. А фотоапарат – чарівний інструмент цього свята. Ні, мама не знимкувала мене у свята, у моєму дитинстві їх майже не було, але це вже інша тема. Під час цих імпровізованих фотосесій просто була якась захоплива атмосфера творчості. І вона мені сподобалась, хоч, напевно, я тоді цього не розуміла, тільки відчувала. 

Планета Шуу. Тістечка

Ці милі пухкі тістечка спекла моя вірменська подруга Ашуша. Сказала, що на її батьківщині їх називають «шуу». Вони дуже близькі родичі еклерів, але більш грайливі на смак і круглі за формою, як наша планета.

Дім осені

Пізня осінь дуже стримана: не обіймає, не усміхається, навіть не дивиться в очі. Вона зосереджена і заклопотана – швидко пробігає вулицею і зникає. Її лункі кроки простягаються містом наче тунель, і будинки поспішно кажуть один одному «тсссс!». У пору пізньої осені у місті стихає гамір. І просто з бруківки виростає відлуння, наче велетенське дзеркало – кожне наше слово і крок посилюються у стократ і осінь знає про них, навіть якщо зачинила вікна та двері у своєму домі.

Холодна пожежа

Мухомор стояв посеред лісу, наче пожежник. Він хотів попередити усіх, що ось-ось у лісі запалає велике вогнище. І тлітиме ще довго, граючись ледь теплими вуглинами літа. Ліс нікуди не тікав. Стояв і беззахисно приймав жовто-багряний вогонь. Навіть здавалося, що він обіймав його, як друга. Мухомор засинав і просинався з думкою, що лісу скоро не буде. Гриб червонів щоразу більше, та ліс не зважав на його сигнали. Обіймався з дивним вогнем і віддано дивився у небо. Ліс завжди дивиться в небо, навіть коли буревій гне дерева до землі. І коли барвисте вогнище кидає листя на землю.

Відверта осінь та її рожеві фото

Осінь до краю відверта: ще молоді і сильні листки на деревах поряд з геть пожовклими та сухими. Як у житті людей: юність і старість поряд. Зелені листки знають, що стануть колись багряними, а то й коричневими, схожими на колір землі. Знають, що до землі повернуться, бо щодня бачать, як опадають з гілок дерева їхні старші брати. Осінь розповідає усім, що молодість не вічна. Що дні стають коротшими не тому, що сонце швидше сідає за обрій, а тому, що їх меншає попереду у кожного з нас.