Осіння тиша

 

Осінь залишає нам трохи часу
для світла:
ніжно-рожевого,
жовто-сміливого,
стиглого.
Осінь залишає нам трохи неба
для мрії:
ніжно-рожевої,
жовто-сміливої,
зрілої.

Не осінь

Світиться вечір,

обкипілий самотою своєю.

Мовкне камінь,

занімілий молитвами лісу.

Подаруй

            мені, вечоре,

листок зелений,

напишу на ньому

                   сповідь

                          вогню.

Дім осені

Пізня осінь дуже стримана: не обіймає, не усміхається, навіть не дивиться в очі. Вона зосереджена і заклопотана – швидко пробігає вулицею і зникає. Її лункі кроки простягаються містом наче тунель, і будинки поспішно кажуть один одному «тсссс!». У пору пізньої осені у місті стихає гамір. І просто з бруківки виростає відлуння, наче велетенське дзеркало – кожне наше слово і крок посилюються у стократ і осінь знає про них, навіть якщо зачинила вікна та двері у своєму домі.

Холодна пожежа

Мухомор стояв посеред лісу, наче пожежник. Він хотів попередити усіх, що ось-ось у лісі запалає велике вогнище. І тлітиме ще довго, граючись ледь теплими вуглинами літа. Ліс нікуди не тікав. Стояв і беззахисно приймав жовто-багряний вогонь. Навіть здавалося, що він обіймав його, як друга. Мухомор засинав і просинався з думкою, що лісу скоро не буде. Гриб червонів щоразу більше, та ліс не зважав на його сигнали. Обіймався з дивним вогнем і віддано дивився у небо. Ліс завжди дивиться в небо, навіть коли буревій гне дерева до землі. І коли барвисте вогнище кидає листя на землю.

Відверта осінь та її рожеві фото

Осінь до краю відверта: ще молоді і сильні листки на деревах поряд з геть пожовклими та сухими. Як у житті людей: юність і старість поряд. Зелені листки знають, що стануть колись багряними, а то й коричневими, схожими на колір землі. Знають, що до землі повернуться, бо щодня бачать, як опадають з гілок дерева їхні старші брати. Осінь розповідає усім, що молодість не вічна. Що дні стають коротшими не тому, що сонце швидше сідає за обрій, а тому, що їх меншає попереду у кожного з нас.