Надія

Тиша густа

оксамитно-синя

кольорові тіні лишає на склі.

Ти виводиш ім’я

тобі невідоме

легким порухом пальців

при світлі руки.

Не осінь

Світиться вечір,

обкипілий самотою своєю.

Мовкне камінь,

занімілий молитвами лісу.

Подаруй

            мені, вечоре,

листок зелений,

напишу на ньому

                   сповідь

                          вогню.

На світанку

В мені пливуть поранені човни,            
пливуть за сонцем, проти течії.

В червоному від світла сні

зникають весла і з’являються над плесом.

Посріблений туман,

потріскані пейзажі літа,

затриманий у літерах нещадний вітер.