Надія

Тиша густа

оксамитно-синя

кольорові тіні лишає на склі.

Ти виводиш ім’я

тобі невідоме

легким порухом пальців

при світлі руки.

Озирнувшись через плече

Я залишаю незамкнені двері,

залишаю неприборканим сад,

залишаю для тебе пустелю,

в якій я сама не своя,

                       не твоя.

Не осінь

Світиться вечір,

обкипілий самотою своєю.

Мовкне камінь,

занімілий молитвами лісу.

Подаруй

            мені, вечоре,

листок зелений,

напишу на ньому

                   сповідь

                          вогню.

На світанку

В мені пливуть поранені човни,            
пливуть за сонцем, проти течії.

В червоному від світла сні

зникають весла і з’являються над плесом.

Посріблений туман,

потріскані пейзажі літа,

затриманий у літерах нещадний вітер.

Заснули будинки в озері

Заснули будинки в озері,

сниться їм світла молодість,

яку з собою на крилах

забрали качки у вирій.

* * *

І двічі в річку не ввійти.

А йти вздовж берега.

На каменях лишати слід.

Сльоза і камінь.

Трава обабіч.

Дорога – в небо,

річка – в море,

сльоза – у час

впадають.

І вузлики на полотні,

як камені.

Безліч відтінків сірого

Раптом вигоріло літо,

поблякло на картинах,

на старих і нових фотографіях…

Раптом знебарвилось літо,

коли сонце відвернуло своє обличчя

від води, від піску і від вітру…