Катерина Єгорушкіна: "Моя освіта та професія допомагають мені у вихованні дитини"

 Катерина Єгорушкіна – багатогранна творча особистість, та найбільш відома як казкарка та казкотерапевт. Нещодавно вона вдруге стала мамою, але незадовго до народження синочка Ромчика погодилась відповісти на мої запитання стосовно творчості та материнства. Як зізналася Катя, відповіді їй довелося писати вже у пологовому будинку з ноутбуком на животі. Як на мене – це дуже ефективне використання часу, без якого творчість двічі мами була б неможливою.

За п’ять років материнства Катя встигла дуже багато: побачили світ пʼять книжок: «Птахи та янголи», «Чубчик», «Ляля сонькає», «Арчі» (екоказка), «Пригоди Штанька». Наразі готуються до друку ще три книжки. Стала співавторкою шкільної «Хрестоматії 1,2 кл.», книжок «Почути», «Це зробила вона» та інших. Окрім цього розробила інноваційний проект «Казки про корпоративні цінності», який втілила в п’яти міжнародних компаніях. Написала сценарії мультфільмів з мінної безпеки на замовлення UNICEF. Стала спікеркою TEDxKyiv з темою «Казки та цінності майбутнього». Веде курс з креативності для школярів.

Можна подумати, що це супер-мама, яка ніколи не втомлюється, а її донечка ніколи не капризує, не хворіє, а лише допомагає мамі творити казкові сюжети. Чи це справді так – дізнаємося з інтервʼю, яке ми готували послуговуючись сучасними засобами звʼязку.

Материнство, хоча й цілком природне явище, все ж провокує чимало обмежень у житті жінки, а творчі люди важко сприймають обмеження. Мабуть, тобі, Катю, теж довелося відмовитись задля дитини від чогось важливого для твоєї творчості. Наскільки важкими були ці рішення й чи вдалося згодом знайти баланс між творчими справами та обов’язками матері?

Материнство для мене було очікуваним викликом, воно не застало нашу сім’ю зненацька (принаймні, ми так гадали). З вагітністю нам довелося вирішувати чимало матеріальних питань, оскільки після появи малечі певний час я не могла би вести своїх занять і тренінгів, а видання книжок не давало суттєвого доходу. Чоловік мусив піти з наукового інституту, де не бачив для себе перспектив для розвитку, й почати кар’єру в іншій царині. Для мене було важливо, щоб він був щасливим на роботі (хоча б як я у писанні своїх книжок) й обрав професію до душі. Саме тоді я закінчила працювати над своєю дисертацією про професійну самосвідомість і вирішила випробувати свої розробки на чоловікові. Вони подіяли, і врешті-решт він вийшов на ту стежку, яка була йому цікавою і забезпечувала мінімальні потреби сім’ї з трьох чоловік.

З певними обмеженнями я зустрілася вже під час вагітності: окрім токсикозу і сонливості, з’явилися обмеження у пересуванні. Так, я отримала довгоочікувану відповідь на свою заявку щодо місячного перебування у письменницькій резиденції у Вестпісі – на березі Балтійського моря. Відповідь була схвальною і я стрибала по квартирі у передчутті роботи над новим рукописом та спілкуванням з колегами з Європи! Я готова була запастися льодяниками від нудоти і вирушити в дорогу. Однак період поїздки припадав на останні місяці вагітності і мені довелося відмовитися...

Тож я вирішила діяти в тих реаліях, які мала: готувала до друку свою нову книжку, писала статті, відвідувала заняття з йоги та аква-аеробіки для вагітних, багато гуляла й готувалася до зустрічі з донечкою.Звичайно, після народження Даринки з’явилися нові виклики, тож хороший м’язевий корсет і заспокійливе йогівське дихання стали в пригоді.

Розкажи, будь ласка, детальніше про ці нові виклики.

По-перше, ми не знали, що будемо аж так мало спати. Проспати дві години поспіль без дитини на животі здавалося нереальною розкішшю... Не знали, що в доні буде лактазна недостатність (яку діагностували аж через два роки). Не знали, де знайти педіатра, який дав би відповіді на наші запитання, а не щоразу призначав одні й ті самі ліки, які не допомагали. Доня була неспокійною, погано набирала вагу, а картинки з курсів для майбутніх батьків абсолютно не збігалися з реальністю. Чоловік будував кар’єру в новій царині, часто працював у вихідні, до того ж брав активну участь у подіях Майдану... У той час основна відповідальність за дитину була на мені і я дуже втомлювалася.

Напевно, найбільшими обмеженнями для мене були свобода пересування та побутова одноманітність. З властивим мені оптимізмом я шукала радості в тих обмеженнях: часом мені це вдавалося, а часом – ні. Інколи я кидала виклик обставинам, брала малечу в ергорюкзак і їхала в Київ на ефіри, куди мене запрошували. Одного разу Даринка під час ефіру полізла хазяйнувати до дротів. Другого – довелося змінювати підгузок прямо на столі радіоведучої (пеленальні столики у наших вбиральнях – це рідкість). Добре, що ведуча виявилася напрочуд чайлдфрендлі.

Словом, перші місяці материнства повністю змінили мій розпорядок життя і треба було шукати не лише час на творчість, а й ресурс. І щоб його знайти – стирати з пам’яті картинки ідеального батьківства, розвивати опірність до думки інших та миритися з певним дискомфортом як постійним супутником материнства.

Чи є якісь особливі передумови, необхідні для мами, аби вона не занедбувала свою творчість? Все залежить від сприятливих обставин чи особистісних рис характерів мами та дитини?

Найперше – це сказати собі і рідним, що моя професія для мене важлива і ставити на паузу своє творче життя аж на три роки я не збираюся. Я переконана, що материнство не може бути моїм єдиним способом самореалізації, і якщо я піду проти себе, то гірше буде всім. Напевно, я забагато бачила «вічно винних» дітей, які в дорослому житті намагалися повернути батькам «борг нереалізованості»...

Оскільки няню ми не могли собі дозволити, то заручилися підтримкою бабусь. Таким чином, я мала можливість вже через чотири місяці після пологів презентувати свою нову книжку на «Книжковому Арсеналі», працювати над заснованим мною волонтерським проектом «Посилки Доброти», давати інтерв’ю та бувати на ефірах.


Звичайно, мені не вистачало здорового сну (грудне годування тривало близько двох років), не вистачало простору для творчості в нашій невеличкій однокімнатній квартирі. Для того, щоб зосередитися на праці, я запрошувала маму, а сама тікала у тиху кав’ярню неподалік. Власне, там я і написала кілька книжок.

Зараз є чимало порад стосовно того як бути хорошою мамою й часто ці поради виражають абсолютно діаметральні погляди на материнство. Як молодій мамі виховувати свою дитину й при цьому не відчувати докорів сумління за невиконання якихось там приписів від різних порадників?

Я дуже довго намагалася бути хорошою мамою, все робити правильно, терпяче слухати «більш досвідчених», доки не зрозуміла, що це прямий шлях у депресію. Натомість я вирішила бути в контакті з собою, з чоловіком, дитиною. А не купою чужих чи навіть рідних мені порадників. Скільки людей – стільки й думок, і кожному показувати наукові дослідження, які підтверджують мою думку – безглузде витрачання і сил, і часу. Звісно, я до цього прийшла не одразу, а наступивши на чимало грабель, сап і лопат.

Наскільки для тебе особисто були незручними стереотипи щодо ролі матері, які панують в українському суспільстві?

У мене загострене почуття справедливості, тому ставлення до матерів як до тих, хто сидить вдома і нічого не робить, мене обурювало. Якось я намагалася записати все, що зробила за день декрету, – то кількох аркушів не вистачило. Материнство – це величезна праця і відповідальність (причому цілодобова), ти не можеш звільнитися. Тому важливо, щоб це цінувалося, щоб партнер був максимально залученим у процес – саме так поглиблюється розуміння у парі й сім’я виходить на новий етап розвитку. Оскільки наших чоловіків у більшості не готували до ролі татів, доводиться це надолужувати: відверто говорити про свої почуття та потреби, ділити відповідальність, залучати до сімейного менеджменту, давати відповідну літературу, допомагати проживати роль тата без паніки або просто не приховувати свого вигорання і вчасно призначати «тато-години». Я б хотіла, щоб наші татусі з «помічників» перетворилися на рівноправних учасників процесу догляду за дитиною. І не чекали, доки вона заговорить чи «стане цікавою», або дружина скаже, що робити. Адже дорослі тут – обоє, і саме ми наповнюємо своїм баченням всі процеси.

Часто у засобах масової інформації пропагується образ супер-мами, яка все встигає, завжди весела й добра, й неодмінно успішна. Та всі ми знаємо, що ця картинка далека від реальності – встигнути все неможливо й доводиться обирати найважливіше. Розкажи, які ти обрала пріоритети у тандемі «материнство і творчість»?

Звичайно, така пропаганда спочатку мала вплив і на мене, адже задовго до створення власної сім’ї у пам’яті дівчинки закарбовуються ці ідеальні образи... Як письменниці, мені цікава не лише картинка, а емоції. Емоційне життя сім’ї, стосунки, слова та погляди. Я спостерігала і досліджувала для себе життя знайомих, які здавалися мені супер-мамами чи супер-татами. Я бачила, що немає ідеальних моделей. Люди в цих сім’ях були різні: задоволені, перелякані, втомлені, люди-інстаграми... Думаю, всяка спроба творити ідеальний образ іде від великого страху. Ми шукаємо ідеальних партнерів, ідеальні обставини та творимо образ себе-ідеальних, бо понад усе боїмося вразливості, боїмося не впоратися з потоком життя. Дозволити собі помилятися, але при цьому бути в контакті з собою, близькими, своїми мріями і світом – таким я бачу вихід з цієї пастки.

Щодо пріоритетів у тандемі «материнство і творчість», то я вирішила ці сфери не протиставляти, а шукати щось об’єднавче і розвивати гнучкість. Хоча буває складно і не завжди це вдається... Не раз мені доводилося відміняти перспективну угоду чи зустріч через сімейні обставини чи хворобу дитини. Пам’ятаю, одного разу я вже сиділа в потязі, щоб приїхати на зустріч до консула для отримання візи і здійснити закордонне відрядження з моїми тренінгами, і тут мені телефонують з дому зі звісткою, що доня раптово захворіла і треба їхати в лікарню. Звісно, я встала з потяга, віддала свій квиток якомусь студенту, який мусив перездати сесію, і поїхала додому.

Таким чином, життя і здоров’я близьких для мене однозначно в пріоритеті. Інша справа, що дитина підростає, міцнішає, чоловік і родичі вже орієнтуються, що робити в таких ситуаціях. І місця для улюбленої професії стає все більше.

Щоб менше протиставляти, я привношу у материнство багато творчості (ми малюємо, читаємо, ліпимо, вигадуємо, дуркуємо), а у творчість – мій безцінний досвід материнства. Це дві унікальні реалізації мене як особистості і я глибоко вдячна цим досвідам. Вони однозначно збагачують моє життя і роблять щасливішою.

Катю, ти психолог та казкарка. Можна сказати, що з такою мамою дитині дуже пощастило. Чи можеш поділитися кількома випадками, коли твої професійні навики стали рятівними у процесі виховання дитини?

Психологічна освіта допомагає мені правильно називати ті процеси, що відбуваються в моїй сім’ї, та знати, де шукати докладнішу інформацію. У мене справді багато чудової літератури, я відвідую тренінги знаних психологів, і це є колосальним ресурсом. Оскільки я належу до гіперчутливих людей, які до того ж не вдовольняються простими відповідями на складні запитання, для мене важливо відстежувати свої відчуття та думки, шукати індивідуальні ключі замість розрекламованих відмичок з популярних видань-порадників. Напевно, це ще й щеплення критичним мисленням і гарною освітою.

Як літературознавець, письменниця і казкотерапевт, я з великим захопленням підбираю літературу для своєї донечки (ну і для власної внутрішньої дитинки теж). Окрім того, я творю ті тексти, в яких бачу сенс. Частина з них перетворюється на книжки, а частина – забувається на ранок, і тоді доня мені їх переказує.

Власне, моя освіта і професія дуже допомагають у вихованні дитини. По-перше, це моє власне наповнення. Мені подобається досліджувати себе в материнстві, досліджувати дитинство своєї доньки... По-друге, коли виникають труднощі, я можу вигадати терапевтичну казку чи історію. Наприклад, коли я припиняла грудне годування доньки, я вигадала казку про цю ситуацію, розповіла її кілька разів і процес пройшов дуже м’яко. Також вигадувала казки про страхи, які турбували Даринку в різний час (хвиль, вітру, темряви, циферок 2 і 3, лампочок тощо). На жаль, більшість із них я не записала...

Що, на твою думку, найважче у справі виховання дитини?

Найважче – це робота над собою, визначення джерел свого ресурсу, а також примирення з великою кількістю несподіванок. Я людина відповідальна, і відміняти зустріч в останній момент чи затягувати з дедлайнами – це мій страшний сон. Однак мені довелося змиритися з такою реальністю, послабити контроль, побачити, що навіть люди без дітей так само не завжди встигають. Помилятися самій та дозволяти це робити іншим, діяти в тих обсатвинах, які є, продовжувати любити, радіти і дякувати.

А ще особисто мені важко дається багатозадачність. Коли моя увага подрібнена на десятки справ і догляд за дитиною, я не можу зосередитися на роботі над книжкою. А коли я занурена в роботу, то боюся забути щось важливе зі своїх материнських обов’язків. Тому намагаюся ділити з кимось відповідальність і таким чином знаходити «великі шматки тиші» для творчої праці.

Усі мами знають, що для виховання дитини потрібно мати чимало емоційних сил та терплячості. Та все ж іноді, як кажуть, нерви не витримують. Чи були у тебе ситуації емоційного виснаження та як тобі вдавалося відновлювати свої сили?

Звичайно, я виснажувалася. Інколи цілковито. Найгірше при цьому – «тримати лице» і не зізнаватися у своєму стані близьким. Пам’ятаю, якось ми з Даринкою потрапили до лікарні, вона лежала під крапельницями, пити і їсти відмовлялася... Чоловіка в цей час скоротили на роботі, я мусила відмовитися від чергового замовлення і ми влізли в борги. Я так намагалася підтримати чоловіка і доню, що не помітила, як до мене підкралася депресія. Якоїсь миті, коли дитина вже одужала, а чоловік знайшов роботу, я зрозуміла, що нічого не відчуваю. Надворі була весна, а мені до всього було байдуже. Довелося зізнатися собі і близьким у тому, що відбувається... Так, крок за кроком я відновлювалася, шукала маленькі радості, залучала родичів до допомоги.

Чи не проскакувала у тебе думка на кшталт: «Якби хтось інший узяв на себе левову частку клопотів повʼязаних із дитиною, то я мала би більше часу для творчості»?

Я вважаю, що вихованням дитини мають займатися батьки (звісно, якщо це не критична ситуація). Для мене важливо передати доні свої цінності, мати з нею довірливі близькі стосунки. Ми досить добре розуміємо одна одну, поряд зі мною вона може бути різною.

Погляди на виховання дітей у нас із бабусями різняться, і це природно. Коли доня виявляє агресію, має істерику чи не йде на співпрацю, я шукаю причину. Це може бути вікова криза, переїзд, голод, перевтома, непроявлені моменти у стосунках між родичами, які дитина таким чином проявляє. У той же час я м’яко виставляю їй межі: «Ти маєш право сердитися, але битися – ні. Натомість можеш потупотіти ногами, погамселити подушку і розказати, на кого гніваєшся». І я бачу чудові результати такого підходу. У більшості випадків ми чуємо одна одну, проговорюємо наші емоції. Наприклад, нещодавно доня забігла на кухню, шипить, тупоче ногами, а за мить себе опановує і каже: «Я розсердилася на тата от за що...» і вже спокійніше розповідає. Гадаю, не кожен дорослий може так швидко себе опанувати, відрефлексувати і пояснити. Для мене важливо, щоб вона навчилася цього, а не просто була виміряна по шкалі чемності.

Звичайно, виховувати дітей не так, як наші батьки, вимагає додаткового ресурсу і розуміння. Я би назвала це одним із найбільш непростих викликів сучасного свідомого батьківства. Тут ти маєш переглянути власне дитинство, сформулювати свої погляди на виховання і наполягати на них.

У той же час я впевнена, що любов бабусь-дідусів – особлива, і ніщо замінити її не може. Тому радію, що маємо можливість спілкуватися, дитина опановує різні моделі стосунків, а я в той час можу сконцентруватися на роботі та творчості.

Ти зізналася, що тобі подобається досліджувати себе у материнстві. А я пригадала поширену серед психологів думку, що материнство дозволяє мамі згадати себе дитиною й осмислити той період свого життя. Як гадаєш, це допомагає мамі у вихованні дитини, чи навпаки шкодить?

Так, справді. Я добре пам’ятаю своє дитинство, і Даринка не дозволяє мені його забути . Коли мою доню накрила хвиля «кризи трьох років», я була розгублена: раптом моє янголятко перетворилося на суцільне вередливе «Ні-і-і-і-і!!!!». Доходило до того, що аби вона погодилася піти на прогулянку, треба було це заборонити.

Я читала багато літератури, пробувала різні підходи, доки не знайшла свій індивідуальний ключ. По-перше, навчилася сама казати «Ні». На жаль, до того у мене були з цим значні проблеми: я була слухняною дитиною, яка не завдавала багато клопоту, вміла мовчати і догоджати, а свою думку тримати при собі, щоб нікого не засмутити. Коли я зрозуміла, якою важливою є ця здатність говорити «Ні», мені стало легше і я пораділа за доню. Замість боротьби я почала шукати джерела радості для себе, щоб пережити цей непростий період і підтримати Даринку. По-друге, частинкою цього ключа була творчість у широкому сенсі. Мені доводилося постійно щось вигадувати. Якщо донька казала «Ні!» на пропозицію пообідати, ми ходили до моря мити «сині копієчки» (жетони метро) і гралися в кафе, де в обмін на жетони доня могла отримати їжу.

На мій погляд, з появою Даринки, твоя творча діяльність стала більш інтенсивною та цілеспрямованою. Це породжено тим, що ти прагнеш не втратити себе як особистість у материнстві, чи навпаки – це твій спосіб бути щасливою мамою?

Справді, більшість моїх професійних досягнень припадають уже на період материнства. І не тому, що я намагалася щось не втратити, а тому, що я дуже багато отримала з досвідом материнства. По-перше, це здорові обмеження в часі. Коли не маєш можливості прокрастинувати, ефективність зростає.

По-друге, це потужний особистісний розвиток. Якщо не застрягаєш у стереотипах, а відверто говориш із партнером про свої почуття та потреби – бачиш, як все змінюється на краще, відчуваєш справжню близькість. Окреслювати свої границі з любов’ю та повагою до близьких – це той урок, який важко пройти поза сім’єю. І якщо в часи нашого дитинства нас цього ніхто не вчив – то тепер настав час. По-третє, це потужний заряд натхнення. Усі ті вигадки, які я оповідала Даринці зранку, в обід, перед сном, коли вона не їла чи не спала, чи чогось боялася – вона повертає мені сторицею. У неї неймовірна уява, вона не боїться відстоювати свою думку (принаймні, в колі сім’ї), навіть коли знає, що її не зрозуміють. Вона досі називає рельси шпалами, хоча знає, що прийнято навпаки. Якось вона сказала: «Мама, коли я жила у твоєму животику, я була зіркою в солодкому морі. Я плавала і лоскотала тебе зсередини. А ти сміялася». Вона дуже чутлива... А ще «замовляє», яку книжку мені написати наступною.

Напевно, основні виклики мого материнства – це знайти тишу і впевненість, аби цей неймовірний досвід-космос перетворити на глибокі, класні і веселі книжки. А вмінню говорити «Ні!» усьому зайвому я вчуся в Даринки.