4. Чи їздять ангели у трамваї

Коли матуся зверталася до Анджеліки «моє Ангелятко», то дівчинка була впевнена, що її батьки – також ангели і що у них є невидимі крила. Вони літають куди захочуть і коли захочуть, але так, щоби цього ніхто не бачив. Малій увесь час кортіло підгледіти за крилатими мандрами батьків, та, на жаль, вони завжди лише ходили пішки або ж їздили чи то автобусом, чи то трамваєм, а чи автівкою.

Як так може бути, щоби ангели та й не літали? – думала собі Анджеліка. Щодо себе, то вона була певна, що колись навчиться літати, зараз просто її крила ще не виросли й не зміцніли.

Одного ранку мама з донькою поспішали до дитсадка.

– Анджелко, ходімо швидше, нам потрібно встигнути на трамвай! – приспішувала дівчинку мати. Їм довелося йти швидко-швидко, майже бігти й заскочити до трамваю в останню мить перед зачиненням дверей.

– Хух, слава Богу, встигли, тож ти вчасно прийдеш до садочка, а я на роботу, – переводячи подих, промовила мама Анджеліки. 

– Але ж ми могли не бігти, а полетіти! Ти ж умієш літати й мене би навчила! – впевнено та голосно сказала дівчинка, аж деякі пасажири з усмішкою почали озиратися.

       – Зовсім ні, – засміялася мама, – я крил не маю, тож не літаю!

      – Отже ми з тобою ангели без крил? – дещо розчаровано спитала мала.

      – Чому ти думаєш, що ми ангели? Ми люди! – лагідно відповіла мама.

      – Але ж ти називаєш мене Ангелятком, тож виходить що і ти, і тато – ангели.

      – Он воно що! Зараз наша зупинка і нам потрібно виходити з трамваю, але дорогою до садочка, я тобі все поясню, – пообіцяла мама.

Ранок був післядощовий – у калюжах красиво віддзеркалювалося небо і ледь пожовклі дерева. Сонячні промені заплутувалися у павутинках бабиного літа і тайкома лоскотали перехожих. Двоє дівчат – доросла і маленька крокували містом, оминаючи калюжі. Анджелці хотілося стрибнути в найбільшу з них і здійняти сотню бризок, але мама казала, що не можна – бо ж сьогодні забули вдома гумачки. Вони розмовляли, усміхалися, і в ранковому світлі здавалося, що у них за спинами справді є витончені прозорі крила. Та все ж, старша, та що мама, говорила:

– На землі живуть тільки люди. Ангели можуть навідуватися у гості, але ми, зазвичай, їх не бачимо. Вони можуть нам допомагати, бо їх до нас посилає Бог. Ангели дуже добрі й лагідні. Коли хтось із людей такий добрий, то про нього й кажуть, що він, наче ангел. Ти – моя чарівна і добра донечка, тому я і називаю тебе Ангелятком.

     – Я теж хочу комусь допомагати, як ангели! – сказала Анджеліка.

     – Я ж казала, що ти добра дівчинка! – засміялася мама. Ми уже прийшли до садочка, тож тобі час іти до діток.

     – Добре, мамусю! До вечора! – дівчинка обійняла маму і побігла до гурту дітей.

Увесь день Анджеліка думала про те, кому би допомогти. Спробувала запропонувати свою допомогу виховательці, але та лише посміхнулася й сказала їй іти гратися. Можливо кухарці на кухні? – але її туди навіть не пустили. Можливо, садівникові у дворі? – але сьогодні його чомусь не було. А можливо когось із діток потрібно втішити чи розрадити? – як на диво сьогодні навіть ніхто не сварився й не плакав. Що його робити? – бідкалася Анджелка. Одна надія на те, що дорогою додому трапиться диво й вона зможе трішечки побути ангелом.

Увечері вони з мамою знову їхали трамваєм. Він звично дзеленчав і легенько підстрибував на старій бруківці. Анджеліка дуже любила їздити трамваєм. Він був дуже веселий й здавалось, везучи людей, мугикає собі під ніс якусь пісеньку.

До веселого трамваю зайшла старенька бабуся з клунками. Було помітно, що їй важко йти і важко стояти, тож дівчинка одразу поступилася їй місцем. Бабуся усміхнулася й промовила:

– Яка добра дитина! Візьми ось яблучко, – й дістала з клунка невелике, але яскраво-червоне яблуко.

Анджелка взяла гостинець і подякувала. Яблучко пахло свіжістю і садом, трохи дощем і листям, але найбільше сонцем. Це було радісне яблучко, таке ж як і трамвай.

У веселому трамваї весела дівчинка з веселим яблуком в долонях хотіла ще трішки побути ангелом і комусь допомогти. Скажімо, віддати це гарне яблучко комусь сумному. Та усі довкола були швидше заклопотані, ані ж сумні й швидко вибігали з трамваю у своїх справах. Тож з яблуком у руці Анджелка прийшла додому.

– Сонечко моє, тебе щось засмутило? – спитала мама свою доцю вдома.

–  Я просто дуже хотіла сьогодні комусь допомогти і побути для когось ангелом, але не вдалося…

– Ти ж поступилася місцем бабусі у трамваї!

– Мамо, ти сама колись казала, що так роблять усі виховані люди! А я хотіла побути ангелом… 

– Для мене ти завжди моє Ангелятко, – лагідно промовила мама і обійняла донечку. – Ангели не лише роблять добрі вчинки, вони мають добрі думки та бажання. А ти сьогодні думала про добро, то ж була увесь день ангелом.

– Навіть не зважаючи на те, що я зранку вилила на себе манну кашу?

– Навіть незважаючи на це, – засміялась мама і ще міцніше обійняла донечку.  

Продовження