То ми і наша
юність
стоїмо біля
дзеркала,
кожен зі
свого боку.
Стривожено хвилюється
плесо у рамі
і витікає
струмками на підлогу.
Так помалу затоплює
сусідів знизу час,
а ми не
можемо відірватися від дзеркала,
бо ще не
попрощалися з юністю…
Ми боїмося
поворухнутися та заплющити очі,
бо ж вона,
баламутна, втече…
Час затоплює
нашу кімнату по кісточки.
Ще мить і до
нас підпливають крісла
антикварні,
ще з прабабиного дому,
що манять
затишком і теплом…
Хочемо вмоститися
у них якнайшвидше,
та в ту ж
мить пригадуємо,
що ніколи не
були у предківському домі
і ці крісла
нам незнайомі…
Легкі
фіранки вриваються до нас крізь вікно,
вони схожі
на вітрила і трохи на туман.
Вітер здіймає
хвилі і стає відчутно,
що так
багато втеклого часу затоплює нас.
Ми пригадуємо
ще утробну звичку жити у воді
і пірнаємо
на дно
з таким
гуманним бажанням врятувати сусідів знизу,
але ж під
нами уже тільки земля…
Ми наче
великі рибини
Випливаємо з
вікон на вулицю,
що веде до
пагорбів,
там – ми лише
по коліна у воді.
Обтрушуємо краплі
холодного часу із одягу
і розпачливо
розуміємо,
що юність
забули в старому затопленому домі,
у дзеркалі
на стіні…
Немає коментарів:
Дописати коментар