Портрет

Прослухати вірш у авторському виконанні можна за посиланням

Коли випадає сніг, 

стає  забагато білого, 

ти починаєш пригадувати кольори, 

які вже, здавалось,  зміліли як річка…

Але ж ні, під ліжком  знаходиш 

Човен-мольберт

і пензлі великі, як весла.

Як тільки сонце позолочує світ, 

починаєш бентежити біле…

Сніг пручається, б’є хвостом, наче риба,

хапає повітря ще світле, 

але згодом його око стає кольоровим

і ти бачиш у ньому, як у дзеркалі, вічне…

А вдома вкутуєш ноги у тишу, 

що виростає просто з підлоги.

Ти переконаний, що тиша синя, 

а твоє полювання було червоним.

Знімаєш пальцями з сітей 

жовте світло і  чорну втому.

Малюєш контури й тіні

тої річки, що живе за порогом,

і соняхи біля будинків,

що зупинились в дорозі…

Наостанок приходять люди,

як непрошена повінь,

і волочать за собою дерева,

вирвані з коренем.

Люди говорять, говорять, говорять,

простягають в долонях ніч,

виймають з волосся зорі й місяць

і дарують тобі…

Ти знесилено падаєш в човен,

весла плавають у воді,

десь на березі хтось говорить,

що давно вже відчалив твій дім.

Ти пливеш вслід за домом і тишею,

що тепер обіймає сліди,

які залишили фарби на білому…

Крізь сон ловиш себе на думці, 

що біле – це ти…