1. Квіти в чобітках

Поки що вони не стали персонажами жодної казки – ані про квіти, ані про чобітки. Та, напевно, багато з них не раз уже чули казки. Ті, які батьки розповідають дітям. Барвисті чобітки мають що згадати. Вони пройшли безліч малих стежин, побували в калюжах і снігових заметах. 


Вони, разом з їхніми власниками, замріяно грілися на сонечку і чекали  теплої весни. Чобіткам тоді можна відпочити, а діткам – починати бігати босоніж. За літо чобітки страшенно скучали за своїми власниками. Бо ж вони були вірними друзями. Та, на жаль, восени дитячі ніжки уже не могли поміститися у чобітки, бо уже виросли, а чобітки рости не вміють. Сумно зітхнули чобітки, а дітки вирішили не прощатися з ними. Разом з батьками «взули» у чобітки осінні квіти. Аби ті мали в чому ходити казковими стежинами.

Удень, чобітки чемно висять на огорожі довкола дитячого садка, посміхаються хлопчикам та дівчаткам, які їх колись взували, та ніжно гойдають квіти. А пізно уночі, коли рослини засинають, чобітки починають мандрувати. Вони ходять там, де їм заманеться, і навіть там, де тільки мріяли побувати діти. Для них немає кордонів, немає закритих воріт, і вони не бояться злих собак. Вони мандрують подумки, а вранці розказують про свої пригоди кольоровим квітам. Квіти слухають і усміхаються – вони теж хочуть на прогулянку. І дитячі чобітки погоджуються взяти їх з собою наступного разу…

Одного разу чобітки і квіти розговорилися про усе на світі. І квіти запитали у чобіток:

 – Якщо ви так багато чули і бачили у своєму житті, то, напевно, знаєте, звідки беруться квіти?

Чобітки усміхнулись і сказали:

– Звісно, знаємо: квіти виростають із зернин, або маленьких цибулинок.

– А звідки беруться зернинки і цибулинки?

Чобітки замислились. Усе було не так просто: от про себе вони знали, що їх виготовили люди. Але чи виготовляють люди зернини живих квітів? Мабуть, що так. Але чи вони їх придумали чи хтось інший? Чобітки не знали, що відповісти.

Аж тут один рожевий чобіток озвався:

 – Я чув, як мама моєї дівчинки розповідала, що усе, що є на землі, створив Бог. Я не знаю як він виглядає, та й мама дівчинки казала, що його не можливо побачити. Але вона розповідала, що кольорові квіти – то подарунок від Бога. А подарував він їх людям, бо любить їх і хоче, щоб вони відчували його любов.

Квіти як почули це, то аж іще вище підвели голівки: от яка їм честь – бути подарунками Бога! Вони розправили пелюстки, заворушили листям і заусміхалися. Дівчинка, яка пробігала повз них зупинилася – вона ще не бачила настільки яскравих квітів. Передвечірні промені сонця зацікавлено визирнули з-за хмар.

– Ви тільки-но подивіться,  – голоcно сказала дівчинка, – як сонце обіймає квіти!

Усі діти в садочку на мить звернули свої погляди до квітів. А тоді один дуже серйозний хлопчик промовив:

– Обійматися можуть лише люди, а квіти обіймаються у казках.

– Але ж я сама бачила як сонечко обіймало квіти! – заперечила дівчинка.

Згодом її почали називати дівчинкою, яка бачить казки.

Продовження