Найщасливіші у світі качки

Майже у кожному німецькому місті, містечку, селищі є ставок, річка або струмок. Як правило, вони чисті та доглянуті, з юрбою диких качок на плесі. Диких качок я зустрічаю у Німеччині так часто, що на мою думку вони уже давно мусіли би стати національним символом цієї країни. У містах вважати їх дикими можна лише умовно – вони настільки звикли до людської турботи та уваги, що, здається, без неї уже й не могли б вижити.

Казкові будиночки і бабуся Ягуся

Коли я вперше приїхала до Німеччини, то мені здавалось, що потрапила на сторінки з ілюстраціями до казок Братів Грімм. Усе, що я бачила у дитинстві на малюнках, тепер було реальним: фахверкові будиночки, неприступні вежі та замки, невеличкі чисті озерця та річки. Бракувало лише казкових персонажів. Сучасні німці в повсякденному житті далекі від казкової романтики. Натомість точність та прагматизм помітні у всьому: часто навіть дерева обабіч дороги висаджені на однаковій відстані одне від одного. Переконана, що їх висаджували, користуючись точними замірами.

Не осінь

Світиться вечір,

обкипілий самотою своєю.

Мовкне камінь,

занімілий молитвами лісу.

Подаруй

            мені, вечоре,

листок зелений,

напишу на ньому

                   сповідь

                          вогню.

Школа моєї мрії або Просто люди

У минуле можна дивитись, як у калейдоскоп: при найменшому поруху руки скельця-шматочки утворюють інший орнамент. Але незмінним залишається світло – найважливіша умова погляду у калейдоскоп.

Найкраще я памʼятаю світло. Як воно падало крізь вікна вранці та по обіді. Яким воно було на вулиці, коли я йшла до школи й коли поверталася додому. В пообідню пору світло було теплим, навіть узимку, але уже втомленим. І, здавалось, воно розуміє як важко нести ранець з книжками додому, наче він поважчав за тих шість чи вісім годин проведених у школі. Голова теж, наче важчала. Не стільки від нових знань, скільки просто так – від усякого різного, чому часто й назви немає. Школа – це не лише знання, це, насамперед, враження.

Червоні кріселка трамваїв

З усіх видів транспорту я найбільше люблю трамваї. Ще з дитинства. Оскільки виросла я у Львові, то львівські трамваї мені наймиліші. Цей вид транспорту, на мій погляд, найромантичніший, з певною долею загадки. Будучи малою, я завжди замислювалась над тим, чому червоні та сірі сидіння у салонах трамваїв розташовані у шаховому порядку. Стриманий нейтральний сірий поряд з вибуховим життєствердним червоним. Як ілюстрація думки, що протилежності притягуються. Мені здавалось, що на тих сидіннях мусять сидіти закохані, а для тих, хто ще не має пари є непарні кріселка під вікном. 

На світанку

В мені пливуть поранені човни,            
пливуть за сонцем, проти течії.

В червоному від світла сні

зникають весла і з’являються над плесом.

Посріблений туман,

потріскані пейзажі літа,

затриманий у літерах нещадний вітер.

Білий квітковий кіт під будинком

Перед грозою здається, що вулицями ходить тиша. Особливо, якщо гроза має бути у невеликому містечку в святковий день, коли усі мешканці затишно чаюють чи кавують у родинному колі. Тиша зазирає у вікна теплими променями і легким, майже невидимим порухом руки показує – ось там на обрії дивовижно сині хмари. Якщо ви вмієте спілкуватися з тишею, то почуєте її попередження. І зможете хвильку постояти в задумі – чи залишитися у затишку свого дому, чи вийти назустріч свавільно красивим хмарам.