Цукрова пудра на пелюстках

Торік зима була такою безсніжною та безморозною, що дерева втратили відчуття часу і зацвіли. Не усі, але декілька відчайдухів було. Я тоді лише місяць як переїхала до Німеччини й була неабияк зачарована таким дивом. Здавалось, ті квітучі дерева прийшли із казки. І світили мені замість сонця, яке майже ніколи не визирало з-за хмар. Вони цвіли, незважаючи на пронизливий вітер, який змушував мене кутатись у зимове пальто, незважаючи на високу вологість, що проймала до кісток. Хоч термометр показував +10, мені здавалось, що ті сильні вітри схоплять мене у свої руки і понесуть бозна-куди, у своє царство вітрів, тож я опиралась щосили. Й тендітні квіти опирались теж. Міцно тримали свої пелюстки і вірили, що скоро прийде весна.

Снігова хмаринка для Кріммічау

Цього року зима у німецькій Саксонії зовсім не схожа на зиму. Пухнасту казку можна собі лише вигадати, або побачити на нетутешніх фото. Майже щодня – сіре небо та дрібний дощ. Температура плюсова. Воно б нічого, якби більше сонця. Світлі яскраві дні бувають вкрай рідко. Я тоді намагаюсь вийти на прогулянку з фотоапаратом, щоби урвати собі на згадку клаптики блакитного неба.

Дім осені

Пізня осінь дуже стримана: не обіймає, не усміхається, навіть не дивиться в очі. Вона зосереджена і заклопотана – швидко пробігає вулицею і зникає. Її лункі кроки простягаються містом наче тунель, і будинки поспішно кажуть один одному «тсссс!». У пору пізньої осені у місті стихає гамір. І просто з бруківки виростає відлуння, наче велетенське дзеркало – кожне наше слово і крок посилюються у стократ і осінь знає про них, навіть якщо зачинила вікна та двері у своєму домі.

Старий дім і дзеркало

То ми і наша юність

стоїмо біля дзеркала,

кожен зі свого боку.

Стривожено хвилюється плесо у рамі

і витікає струмками на підлогу.

Так помалу затоплює сусідів знизу час,

а ми не можемо відірватися від дзеркала,

бо ще не попрощалися з юністю…

4. Чи їздять ангели у трамваї

Коли матуся зверталася до Анджеліки «моє Ангелятко», то дівчинка була впевнена, що її батьки – також ангели і що у них є невидимі крила. Вони літають куди захочуть і коли захочуть, але так, щоби цього ніхто не бачив. Малій увесь час кортіло підгледіти за крилатими мандрами батьків, та, на жаль, вони завжди лише ходили пішки або ж їздили чи то автобусом, чи то трамваєм, а чи автівкою.

Холодна пожежа

Мухомор стояв посеред лісу, наче пожежник. Він хотів попередити усіх, що ось-ось у лісі запалає велике вогнище. І тлітиме ще довго, граючись ледь теплими вуглинами літа. Ліс нікуди не тікав. Стояв і беззахисно приймав жовто-багряний вогонь. Навіть здавалося, що він обіймав його, як друга. Мухомор засинав і просинався з думкою, що лісу скоро не буде. Гриб червонів щоразу більше, та ліс не зважав на його сигнали. Обіймався з дивним вогнем і віддано дивився у небо. Ліс завжди дивиться в небо, навіть коли буревій гне дерева до землі. І коли барвисте вогнище кидає листя на землю.

Відверта осінь та її рожеві фото

Осінь до краю відверта: ще молоді і сильні листки на деревах поряд з геть пожовклими та сухими. Як у житті людей: юність і старість поряд. Зелені листки знають, що стануть колись багряними, а то й коричневими, схожими на колір землі. Знають, що до землі повернуться, бо щодня бачать, як опадають з гілок дерева їхні старші брати. Осінь розповідає усім, що молодість не вічна. Що дні стають коротшими не тому, що сонце швидше сідає за обрій, а тому, що їх меншає попереду у кожного з нас. 

Заснули будинки в озері

Заснули будинки в озері,

сниться їм світла молодість,

яку з собою на крилах

забрали качки у вирій.

3. Ангел, який не літає

Одного разу в центрі міста Анджеліка побачила ангела. Білосніжного з великими крилами. Він стояв посеред площі й сумовито дивився на людей. Перед ним стояла скринька, у яку прохожі кидали гроші, а потім йшли з ним обійматися і фотографуватися.

2. Крилата дівчинка

Дівчинку, яка бачить казки, звали Анджелікою. Вона не знала, що означає її імʼя, але мама часто говорила, що вона – її Ангелик. Тож вона вирішила, що має невидимі крила, як ангел. А її імʼя означає «дівчинка, яка має крила».

* * *

І двічі в річку не ввійти.

А йти вздовж берега.

На каменях лишати слід.

Сльоза і камінь.

Трава обабіч.

Дорога – в небо,

річка – в море,

сльоза – у час

впадають.

І вузлики на полотні,

як камені.

1. Квіти в чобітках

Поки що вони не стали персонажами жодної казки – ані про квіти, ані про чобітки. Та, напевно, багато з них не раз уже чули казки. Ті, які батьки розповідають дітям. Барвисті чобітки мають що згадати. Вони пройшли безліч малих стежин, побували в калюжах і снігових заметах. 

* * *

Повз металеві та деревʼяні огорожі щодня проходить багато людей. Звісно, не натовпи, бо розташовані ці огорожі не на центральних вулицях великого міста, та все ж – кроки та шурхіт коліс авто побіля них цілком звичні. Часто за ними немає якогось казкового будиночка,

Безліч відтінків сірого

Раптом вигоріло літо,

поблякло на картинах,

на старих і нових фотографіях…

Раптом знебарвилось літо,

коли сонце відвернуло своє обличчя

від води, від піску і від вітру…