Найщасливіші у світі качки

Майже у кожному німецькому місті, містечку, селищі є ставок, річка або струмок. Як правило, вони чисті та доглянуті, з юрбою диких качок на плесі. Диких качок я зустрічаю у Німеччині так часто, що на мою думку вони уже давно мусіли би стати національним символом цієї країни. У містах вважати їх дикими можна лише умовно – вони настільки звикли до людської турботи та уваги, що, здається, без неї уже й не могли б вижити.

Поруч з будинком, у якому я живу, протікає річка. Неглибока, не дуже широка, але здатна вчинити повінь у місті в особливо дощовий період. Як тільки хтось зупиняється на мосту, качки з голосним кряканням, злітаються звідусіль. Вони лопочуть крилами та щипають одна одну – боряться за найкращі місця під мостом. Бо саме з нього зараз посиплеться манна небесна у вигляді покришеного хліба чи булочок. Уже й не знаю чи годування качок – розвага, чи святий обовʼязок свідомого громадянина. У моєму містечку є близько двадцяти мостів і всі вони слугують місцями для підгодівлі качок.

Вечорами качки полюбляють літати містом – понад будинками, понад головами перехожих. Іноді так близько пролітають, що аж хочеться їх вхопити за хвоста. Але цього робити не варто, бо качки захищені законом і занадто агресивне втручання в їхній особистий простір карається законом. Кого і за що карати – неодмінно сповістять у відповідні служби пильні мешканці. Бо ж закон та його дотримання – для німців понад усе. Відхилення від закону викликає справедливе обурення та рефлексивне бажання повідомити у відповідні установи про те чи інше порушення.

Тож зрозуміло, що на цих диких качок ніхто не полює. Хоча я, у перший рік мого життя у Німеччині, виношувала такий грішний намір. Чесно кажучи, сама від себе такого не сподівалась – у Львові я завжди була миролюбною й навіть коли купувала живу рибу, просила продавця вбити її, коли я відвернусь. Але тут, вочевидь, на мене вплинуло не надто смачне та нашпиговане гормонами й антибіотиками мʼясо з німецьких магазинів. Мені страшенно хотілося чогось натурального. Нестача звичних хімічних елементів у харчуванні породила в моєму мозку цілий план. Я пригледіла місця, де качки сплять на мілині, й подумала, що було б незле одну з них впіймати. Їх так багато, а я ж лише одненьку вполюю! Зрештою, саме полювання я хотіла доручити своєму чоловікові. Та він лише сміявся з мого розбишацького наміру. З плином часу, я навчилася знаходити магазини з біо-курятиною та звикла до смаку мʼясної продукції навіть з супермаркету. Тепер мені видається, що вона смачна. Сумніваюся у цьому лише раз на рік – після приїзду з України, де як каже мій чоловік, надзвичайно смачне мʼясо. Мої плани на полювання перейшли у глибоку підсвідомість й іноді зринають фразами на кшталт «Давай підемо подивимось на смажених качок», що означає лише «Давай сходимо на міст та подивимось як там качки поживають».

Качкам так добре ведеться, що вони навіть забувають відлітати у вирій. Та й не потрібно їм тратити на це сили – у сніг та холод бажаючих їх погодувати стає більше, так що качки вже й перестають щипати одна одну у бою за кращий шматок хліба.

Ідеологія качиного добробуту передається повітряно-крапельним шляхом як грип. Інакше я не можу пояснити, чому морозними вечорами я переживаю за те, чи не замерзли вони там, бідненькі. А вдень, кришачи їм хліб,  співчутливо дивлюсь на те, як вони кривуляють на льоду і чомусь навіть не крякають. Зрештою, зими тут короткі, а любов до качок безкінечна, тому ці пернаті успішно перезимовують та навесні виводять каченят. А місцеві мешканці тішаться та фотографують їх хто як тільки може. У мене теж назбиралася ціла колекція качиних фото: тут качки плавають, тут вони гуляють берегом, а тут вони походжають між будинками, а там гріються на сонці. Я все ще не перестаю дивуватися їхнім походенькам та милуватися їхнім лискучим оперенням. Гарні вони, доглянуті та щасливі, певно, найщасливіші качки у світі. 

Зазвичай сміття у річку не кидають. Але дивним чином тут опинився возик із супермаркету, що поблизу. Качки ще не вирішили: влаштувати там гніздо чи варто почекати, що ж буде далі.