Медичний рай з помилками. Досвід перебування у німецькій лікарні

Нещодавно мені довелося побувати у німецькій лікарні як пацієнтці. До того я була у схожій установі лише як відвідувачка і на мене справили приємне враження доглянута територія біля лікарні – з фонтанами, фігурно підстриженими кущами та рівненькою зеленою травою. Усередині також чисто й охайно, стіни усюди білого кольору, прикрашені модерністичними картинами або ж дитячими малюнками. У деяких лікарнях є басейни, які можна відвідувати у певні години не лише пацієнтам лікарні, а й усім бажаючим. Я залюбки відвідую такий басейн, бо вхідний квиток туди вдвічі нижчий, аніж у звичайний басейн, а надані послуги кращі. Сплативши 3 євро за півтори години перебування, можна насолодитись не лише плаванням у чистій блакитній воді, але й побувати у джакузі та сауні. А після басейну можна трохи поблукати світлими коридорами й натрапити на розкішний рояль, який стоїть на балконі в одному з фойє лікарні. Рояль замкнений на ключ, але у вахтера можна цей ключ взяти й відкрити для себе музику на клавішах 19-го століття. Я так і роблю час до часу, бо скучила до справжнім «живим» фотрепʼяно. Електронне, яке маю зараз удома, не уміє так ніжно і пристрасно говорити, як цей чорний елегантний друг. Як ви уже помітили, мої відвідини лікарні були досить романтичними, й зазираючи у вечірні вікна палат, мені здавалось, що лежати там у ліжках, у двомісних палатах, напевно, не менш романтично та затишно.

Та коли потрапляєш до лікарні з дошкульними скаргами на здоровʼя, романтика 
враз кудись зникає. Можливо, це тому, що у цій лікарні не було ані бірюзового басейну та джакузі з бульбашками, ані замисленого про вічність роялю. Як не дивно, але навіть фонтанів на прилеглій території теж не було. Зате був майданчик для злету і посадки вертольота швидкої допомоги. Якщо на автобанах або у віддалених від населених пунктів місцях трапляється аварія чи якесь лихо з людьми, до них поспішають рятувальники на вертольоті. Це той момент, який мене дуже захоплює у німецькій системі медицини.

Якщо ж комусь стало зле вдома чи на роботі, то він може сісти за кермо свого автомобіля й приїхати у приймальню швидкої допомоги. Або його може привезти родич чи знайомий. І лише у крайньому випадку за ним приїде авто швидкої допомоги.

У приймальні швидкої допомоги доводиться чекати 2-3 години. Одного разу мені довелось це випробувати на собі, приїхавши з приступом астми. Оскільки я не вмирала просто на очах, а лише мала труднощі з диханням, мені довелось довго й нудно чекати, аж поки мені не сяйнула думка, що диван у мене вдома може бути таким же лікувальним, як ці різнобарвні крісла у кімнаті очікування. Але тут мене покликали до лікаря, яка опитавши мене дала лиш термінове скерування до пульмунолога й сказала, що вона у цій справі не фахівець і взагалі фахівців з легеневих хвороб у них у лікарні немає, тож нічим не можуть допомогти. Термінове скерування означало, що на прийом до пульмунолога я потраплю десь через тиждень, а не через кілька місяців, як зазвичай. Але це вже інша тема, тож я продовжу оповідати про лікарню.

Цього разу я сюди потрапила за скеруванням домашнього лікаря для обстеження шлунка. Перед цим він мене встиг добряче налякати словами: «якщо би у вас був гастрит, то за пів року він би вже давно минув, тож у вас може бути виразка або й рак». Після такої «підбадьорливої» промови усе в лікарні мене лякало, навіть білий колір стін викликав тривогу.

Першого дня мені пощастило й у тримісній палаті я була одна. Тож могла усе у ній ґрунтовно роздивитися. Якщо порівнювати з українськими лікарнями, то виглядало, наче я потрапила до медичного раю: велика чиста кімната з величезними вікнами та акуратним столиком і кріслами біля вікна. Функціональні ліжка з пультом управління «вверх-вниз», «підняти узголівʼя-опустити» й так далі. Чисті сучасні тумбочки біля ліжок і велика тридверна вбудована шафа. Моє ліжко мало №2, тож, відповідно, мені належало користуватись другим відділенням у цій великій шафі. Окрім можливості впорядкувати одяг, для кожного пацієнта тут був міні-сейф для цінних речей. У палаті також був санвузол з туалетом та душем, і цілодобовою наявністю теплої води. Якби не скарги на самопочуття, я би вирішила, що потрапила до готелю.

У коридорах милували око кафе-куточки зі столиками та стільцями, й каво-автоматом з широким вибором смачних напоїв. Особливо мені сподобались міні-бібліотеки, які були на кожному поверсі лікарні, тут можна було взяти книгу почитати, а якщо дуже сподобалась, то обміняти на іншу. Можливість буккросингу у лікарні мене просто зачарувала.

Мої барвисті враження розчинилися, щойно я поговорила з лікарем. Це був іронічно усміхнений поляк і за кілька хвилин розмови мені здалося, що під білим халатом він приховує павиного хвоста. Павич одразу вирішив, що моя психіка достатньо міцна й розпочав розмову з бомбардувальних аргументів: «ми не знаємо, що там у вас усередині, тож не можемо передбачити чи успішно відбудеться обстеження. Може початися кровотеча, якщо ми не зможемо її зупинити або зупинимо надто пізно, то доведеться вам вливати донорську кров. А, ви не хочете донорської крові? Ну то що ж, нам в такому випадку залишити вас помирати?» Це все було сказано без жодних модуляцій у тембрі голосу з незмінною іронічною усмішкою, швидко і без евфемізмів. Я на мить втратила дар мови й тоді розмову продовжив мій чоловік. Очевидно, що стосовно міцності моєї психіки цей павич помилився, та це його не розчарувало й він повагом, задоволений собою, вийшов із палати. Я була готова заплакати з переляку, але якось сльози замерзли, певно тому, що у той день зима вперше згадала про свої повноваження й вистелила усюди сніг та надмухала морозу. Після кількох хвилин споглядання пустельно-зимового пейзажу (лікарня знаходиться посеред поля), я почала порушувати заборони у цій лікарні. Зрештою, мій чоловік мене у цьому підтримав.

А заборона була на користування мобільним телефоном та інтернетом. У діагностичних відділеннях навіть встановлені спеціальні пристрої, що блокують дію мобільної мережі, але у «спальних» відділеннях заборона була лише словесною й мені не зовсім зрозумілою, тому порушити її у стані стресу не здавалось великим гріхом супроти німецької медицини.  Згодом медсестра повідомила, що можна придбати спеціальну картку, вставити її в монітор, що ось висить біля мого ліжка й користуватись стаціонарним телефоном, інтернетом і телебаченням, поки не закінчиться рахунок на карточці. Тоді можна його поповнити і всі блага цивілізації знову будуть поруч зі мною.

Не знаю, що на мене вплинуло, можливо, спрацював український менталітет, але користуватись мобільним телефоном таємно, видавалось мені значно цікавішим, аніж відкрито й законно проводити дні встромивши носа у лікарняний моніторчик. Зрештою, так робили лише німецькі бабусі, а усі інші, як виявилось, навіть не криючись балакали собі по мобільних телефонах і не купували лікарняну картку стаціонарного телефону, бо «це ж усе коштує грошей!»

Виспатись першої ночі на такому функціональному, з пультом управління, ліжку мені не вдалось. То подушка була незручна, то думки заважали. Але кульмінація почалась о першій годині ночі, коли я вже наготувалась задрімати. Привезли жінку з симптомами гострого живота. Першу допомогу їй уже надали, тож вона вже не скаржилась на болі, але у лікарні її вирішили залишити, аби зʼясувати причину негараздів із самопочуттям. Поки вона вмощувалась у ліжку, медсестра вийшла, кинувши, що скоро повернеться. Повернулась за пів години, поставила моїй сусідці крапельницю. Вийшла, залишивши світло увімкненим. Десь за пів години вона знову повернулась й почала розпитувати нову пацієнтку про сімейний стан, вагу та зріст, адресу та роботу. Все, що потрібно для заповнення лікарняного формуляра. І так голосно, наче посеред гамірного дня. То нічого, що друга година ночі й нова пацієнтка не єдина в палаті, це не причина трохи стишити голос чи зробити це все вранці.

А зранку, двадцять по шостій, прийшла прибиральниця, голосно стукаючи шваброю об ніжки стільців та ліжок. Вона виконувала свою роботу швидко, зосереджено і сердито. Я не раз зустрічала її наступними днями у коридорах й вона машинально віталася, натягаючи усмішку на обличчя. За ті короткі хвилини я встигала помітити, що насправді їй зовсім не до усмішок і в душі вона геть нещаслива людина, трохи залякана, а трохи сердита. Не знаю чому, але бачити щасливих прибиральниць мені у житті не доводилось.

Прибиральниця пʼять хвилин погримотіла у палаті й зникла, а я вирішила, що таки ще зможу виспатися. Та де там,за пʼятнадцять хвилин медсестра зазирала у кожну палату з голосним та протяжним вигуком «Гутен морген!» («Доброго ранку!»), тоді я подумала, що гутен він був би тоді, якби вона цього взагалі не робила. У наступні ночі мене ще й будив голос чергової медсестри, яка мала за обовʼязок о 4 ранку відчити двері до палати й голосно запитати чи все добре. Мої сподівання відіспатися удень також виявилися марними, бо навіть бачачи сонну людину у ліжку, може підійти тіточка, схилитись і голосно сказати: «я із відділу гігієни, перевіряю чи все гаразд у палаті». І це може бути у так званий «час тиші», законно відведений для денного сну.

З сьомої години ранку життя у лікарні вирує на повну силу. Саме тоді відбуваються майже усі обстеження. Скажімо на мене чекав тест на сприйнятливість до лактози. З 7 ранку до 10 мені довелось бігати довжелезними коридорами і сходами кожні 20 хвилин, я навіть кілька разів заблукала. Але загалом намотала такий крос, що врешті, мала би схуднути.

Сніданок тут о 8 годині ранку, але для тих, хто має різні обстеження він переноситься на час їх завершення. Їжу приносять прямо у палату. Обіднє меню можна вибирати, повідомивши про своє бажання за день чи два. Вибір, щоправда, невеликий, але він є.

Спершу мене дуже втішило, що у німецьких лікарнях родичі не мусять бігати з баночками та коробочками з їжею по кілька разів на день. Також самі хворі не мусять довгою вервечкою плентатися до їдальні та стояти у черзі з мисками та чашками. Усе принесуть кожному в кімнату та згодом заберуть порожній посуд. До речі, жодна з лікарняних тарілок чи кружок не було надщербленою, полинялою чи геть негарною. Стриманий бежевий колір підкреслює естетику їжі. Мушу сказати, що навіть лікарняна їжа тут має деяку естетику, а от поняття про дієту досить таки неординарне.

На сніданки та вечері тут приносять кілька скибок хліба, трохи сиру чи ковбаси. Іноді може бути варене яйце або йогурт, та кілька шматочків овочів. Я дуже здивувалась, коли на вечерю принесли ще й мариновані овочі. Як для пацієнтів з хворими органами травлення, це досить таки дивна дієта. Від канапок на сніданок та вечерю мені й без лікарні буває зле, тому аби уникнути обурення мого й так проблемного шлунка, довелось просити чоловіка привозити мені молочні каші на сніданок і салати з варених овочів на вечерю. А от обіди були справді смачні. Хоча тут немає звичного для словʼянської душі меню із першої та другої страви, подають лише щось одне, це мене анітрохи не засмутило. Як правило, перші страви мені не до смаку. Картопляний суп-пюре з сосисками я зʼїла лише тому, що треба було щось поїсти. У всі наступні дні супи у меню не зʼявлялися, тож я зрозуміла, що вони бувають лише раз на тиждень. В обідньому меню обовʼязково присутня варена картопля (слава Богу, що не смажена!) з дієтично приготованим мʼясом чи тушеними овочами. Жодного разу у меню не було свинини, а лише індичатина, яловичина, курятина та риба.

Моїй солодкоїдній душі було особливо приємно отримувати як доповнення до обіду десерти. Іноді їх було навіть два: шматок пирога і щось схоже на галяретку, або кексик та варена з цукром полуниця чи яблуко у ванільному соусі. Десерти були справді смачні й споживали їх зазвичай у час чаювання – о 3 годині дня. Чай також розносили по кімнатах, попередньо спитавши, що бажає пацієнт: каву чи чай, якщо чай, то який. Тож я могла щодня, без жодних докорів совісті, їсти солодке, й зрозуміла, що німецька дієтологія не вважає його шкідливим, так само, як канапки на сніданок та вечерю не вважаються однією з причин гастриту. До канапок тут привчають з дитячого садочка й нічого не чули про обовʼязкові на сніданок молочні каші для дітей. Щоправда, молочна каша таки існує у німецькій кухні, і у лікарняному меню також. Одного разу мені принесли на обід рис з молоком та корицею. Моєму здивуванню не було меж, бо рисову молочну кашу я добровільно не споживаю і замовляла на той день зовсім іншу страву. Мені швиденько усе поміняли і я знову насолоджувалася вареною картоплею з овочами. Зрештою, таке меню принесло швидкі результати – за 5 днів я набрала зайвих 2 кг, і щоранкові кроси лікарняними коридорами цьому не завадили.

Напевно читачам буде смішно, але те обстеження, якого я так боялася і яке мені так страшно змалювали лікарі, – звичайна гастроскопія. Тепер, коли все позаду, я розумію, що це хоч дуже неприємна подія, але не така небезпечна, як то можна було подумати після розмови з лікарем-поляком. За день до обстеження ще раз зі мною прийшов порозмовляти лікар-індієць. Цей виявився значно лагіднішим і послідовно розповів як все відбуватиметься. Жодного переляку його розповідь в мене не викликала. Проте були й деякі проблеми: зважитися робити цю процедуру без занечулення я не могла, така уже вразлива моя поетична душа, а з занечуленням був високий ризик алергії та приступу астми. Мені запропонували інший варіант – робити гастроскопію під сильним снодійним (чи то заспокійливим, словом тут кажуть скорочено «з уколом»). Цей засіб діє годину і я спатиму мертвим сном, а коли прокинусь, то можу спершу навіть не згадати хто я і де. Ще кілька годин не можна нічого їсти та пити, можливі провали у памʼяті, але на тому усі неприємності закінчуються. Алергічна реакція теж можлива, та мене встигнуть врятувати, якщо буде потреба. Я була дуже здивована, що тут не практикують у лікарнях алергопроби перед уведенням медикаментів алергетикам. Виявляється це мав зробити домашній лікар, який про цей свій обовʼязок і словом не обмовився. Врешті я підписала папери на проведення гастроскопії з уколом і на тому наша мила розмова з індійцем завершилась.

Наступного дня о 8 ранку мене повезли на обстеження поверхом вище. Хоч я могла туди дійти своїми ногами, тут така своєрідна «мода» – везти пацієнта на обстеження у лікарняному ліжку в піжамі. Лікар, яка мала робити цю процедуру була дуже приємною і тямущою. Здається мені, теж іноземкою, але з якої саме країни я визначити не встигла. Вона мене детально опитала про мою алергію і зуміла переконати робити це обстеження без жодних медикаментів. Мені це здавалось нечуваною авантюрою, але під час тої жахливо неприємної процедури медперсонал мене усіляко підбадьорював: «усе йде добре, ви справляєтесь, ще трошки потерпіть». Зрештою, я навіть встигла побачити свій шлунок на екрані монітора й заплакати від радості, коли все скінчилося. Завдяки фаховості тієї лікарки мені вдалося оминути дуже ймовірну алергічну реакцію та не отримати провал у памʼяті (хе-хе), тож саме тому я так все детально тут описую.

Повернулася я з лікарні додому ціла й неушкоджена. Ну хіба що трохи крові взяли на аналіз аж 9 шприців. Ну і спати не давали, то удома я добу відсипалася. Але не всім пощастило так, як мені. Моїй сусідці по кімнаті не пощастило зовсім. Їй зробили гастроскопію, колоноскопію, рентген легень, ультразвук внутрішніх органів, комп'ютерну томографію і купу аналізів. З того всього лікарі дізналися, що десь у її тілі є запалення, але де саме – невідомо. І в черевній порожнині накопичується рідина, чому – теж невідомо. Врешті лікарі запланували зробити їй розтин живота з діагностичною метою. Вона слухняна пацієнтка, погодилася. А я не могла вийти з жаху. Згодом виявилось, що той розтин не такий уже великий, як то можна подумати, та все ж таки, операція.

Мушу сказати, що більшість медперсоналу у німецьких лікарнях – іноземці. Особливо це стосується лікарів. Спілкування з ними дозволило мені трохи зменшити мій комплекс іноземки, яка говорить німецькою не завжди граматично правильно і з дуже відчутним акцентом. Вони говорять так самісінько й не переймаються.

Після обстеження поляк-павич виписав мені лікування. Додому мені навіть дали таблетки на перший тиждень. Щоправда, невдовзі мені довелося перестати їх приймати, через несумісність з іншими скаргами на здоровʼя. Якось тут не врахували, що окрім шлунка, в мене є ще інші органи й вони можуть не дуже добре зреагувати на ці ліки. Загалом, детальні розмови про стан здоровʼя зі мною у лікарні не трапилися. Мене навіть жодного разу не спитали про самопочуття. Лікарські обходи тут практикуються кожного дня, але у моєму випадку вони виглядали так: троє лікарів постояли з папкою над моїм ліжком, погортали якісь папери, щось між собою поговорили й пішли. Якби не знала німецької, то подумала б, що то ритуальні замовляння й ними тут лікують.

Медсестри значно доступніші й виконують широкий спектр обовʼязків: від крапельниць і замірів тиску до застилання постелі та допомоги стареньким помитися в душі. Їхня робота справді важка, але виконують вони її сумлінно. Про якісь «подарунки в кишеню» тут навіть мови не може бути і мені дуже хотілось би, щоби так було й в українських лікарнях. Було б чудово, якби українська медична система взяла з європейського досвіду лише найкраще, а помилки та недопрацювання залишила осторонь.