Колись у мене буде великий білий собака. Такий з усміхненим писком і
рожевим язиком. Він буде надзвичайно веселим, бо я ніколи не одягатиму на його
шию ремінця з повідком. Я дозволятиму йому бігати високими зеленими травами до
не схочу, аж поки ті трави не пожовкнуть і не вкриються снігом. Тоді я
дозволятиму йому бігати по снігу, дивитимусь, як він жбурляє довкіл білі
холодні бризки, сміятимусь з того як він здіймає снігову куряву, як геть зовсім
зникає в снігу, а потім за мить виринає знову й шалено несеться до мене,
великими стрибками, наче вчиться літати. Мій білий пес, з рожевим язиком, на
якому тануть сніжинки й агатовими очима, які добре видно здалеку на фоні білого
неба і білої землі, дивуватиметься снігову щороку, так наче бачитиме його
вперше. Він любитиме сніг, бо ж як може білий пес не любити білого снігу? Десь
у душі він вважатиме себе родичем снігу, й коли я ліпитиму снігові скульптури
нетерпляче чекатиме, коли ж вони оживуть. Мабуть, йому захочеться бігати з ними
усіма наввипередки, але зима для цього закоротка, так поясню йому я їхнє
загадкове зникнення навесні.
