Цукрова пудра на пелюстках

Торік зима була такою безсніжною та безморозною, що дерева втратили відчуття часу і зацвіли. Не усі, але декілька відчайдухів було. Я тоді лише місяць як переїхала до Німеччини й була неабияк зачарована таким дивом. Здавалось, ті квітучі дерева прийшли із казки. І світили мені замість сонця, яке майже ніколи не визирало з-за хмар. Вони цвіли, незважаючи на пронизливий вітер, який змушував мене кутатись у зимове пальто, незважаючи на високу вологість, що проймала до кісток. Хоч термометр показував +10, мені здавалось, що ті сильні вітри схоплять мене у свої руки і понесуть бозна-куди, у своє царство вітрів, тож я опиралась щосили. Й тендітні квіти опирались теж. Міцно тримали свої пелюстки і вірили, що скоро прийде весна.

Несподівано випав сніг. Усього лише раз за цілу зиму. Але квітів не пошкодував й мені думалось, що вони гірко заплачуть і зівʼянуть від такого нещастя. Але ж ні, вони зібрали усі свої сили й цвіли далі. Виглядало, що якийсь бешкетник розклав цукрову вату на квітучі гілки, припорошив пелюстки і ще зелені листочки цукровою пудрою,  – такою солодкою була ця краса.

Я фотографувала квіти та сніг і думала про цей незбагненний приклад витривалості. Це був захопливий урок, який ніжно і лагідно розповіли мені квіти. Мені хотілось їх обіймати і підбадьорювати, бажати їм… А що їм побажати? Цвісти аж до весни? Чи щоби зима відступила просто у січні? Чи щоби її ніколи не було?

Мені подобався сніг і сніжна зима. Мене захоплювали квіти. Але я розуміла, що усе має свій час і свою пору. Ці надзвичайно сміливі квіти просто заблукали у часі… і я вирішила побажати квітучим деревам пухнастого білого сну і сонячного пробудження навесні. Бо ж так буде краще саме для них.

Сніг погостював лише кілька днів й повернувся на свою батьківщину до білих ведмедів. Але квіти почули моє побажання і знову розцвіли навесні.