Білий пес на зеленій траві

Колись у мене буде великий білий собака. Такий з усміхненим писком і рожевим язиком. Він буде надзвичайно веселим, бо я ніколи не одягатиму на його шию ремінця з повідком. Я дозволятиму йому бігати високими зеленими травами до не схочу, аж поки ті трави не пожовкнуть і не вкриються снігом. Тоді я дозволятиму йому бігати по снігу, дивитимусь, як він жбурляє довкіл білі холодні бризки, сміятимусь з того як він здіймає снігову куряву, як геть зовсім зникає в снігу, а потім за мить виринає знову й шалено несеться до мене, великими стрибками, наче вчиться літати. Мій білий пес, з рожевим язиком, на якому тануть сніжинки й агатовими очима, які добре видно здалеку на фоні білого неба і білої землі, дивуватиметься снігову щороку, так наче бачитиме його вперше. Він любитиме сніг, бо ж як може білий пес не любити білого снігу? Десь у душі він вважатиме себе родичем снігу, й коли я ліпитиму снігові скульптури нетерпляче чекатиме, коли ж вони оживуть. Мабуть, йому захочеться бігати з ними усіма наввипередки, але зима для цього закоротка, так поясню йому я їхнє загадкове зникнення навесні.

Зазвичай узимку я менше чхаю, бо у холодному повітрі менше алергенів. Але на шерсть собак у мене алергія незалежно від пори року. Та я сподіваюсь, що настане час, коли вже не страждатиму від алергії, ані на шерсть тварин, ані на пилок рослин. Я почуватимусь вільною від постійного нежитю і дошкульного чхання. Зможу обіймати і гладити мого собаку та бігати з ним високими травами.

        

Я люблю високі трави, хоч вони таять у собі небезпеку для мене, та я все одно їх люблю. Часто – лише поглядом і здалеку, іноді, у період коротких зустрічей, злегенька гладжу їх, як шерсть собаки, а потім тікаю додому промивати носа водою з морською сіллю і застосовувати додаткову дозу засобу від алергії. А трави перемовляються між собою трохи здивовано, але все одно спокійно, бо вони знають багато про вічне. Я дивлюся на них з вікна й мені здається, що то ворушиться від вітру шерсть велетенського зеленого пса, який засинає і прокидається на моєму обрії.

З часом я перестала бачити зеленого собаку зі свого вікна, бо ми переїхали в інше помешкання, у самому центрі міста, з надією, що я буду менше чхати. У центрі міста я не бачила собак, ні зелених, ні білих, а лише котів з кольоровими очима. Вони гордо сиділи на підвіконнях своїх квартир і крізь шибки намагалися просвітити своїми поглядами перехожих на вулиці. Щоправда, блакитноокі коти постійно спали й лише іноді ліниво розплющували одне око, подивитись, чи й досі земля звично обертається довкола своєї осі. Коти із жовтими очима були дуже обережними – спостерігали світ, сховавшись за фіранку, аби ніхто не помітив їхнього незмигного погляду, а вони тим часом могли знати усе про усіх. Коли їх хтось помічав, вони легко входили у роль порцелянової статуетки, та все ж мисливські інстинкти видавали їх – коти намагалися впіймати мою руку, наче мишу, коли я стукала у шибку. До речі, зеленоокі коти на таке не велися, вони, навпаки, відверталися й робили вигляд, що мене не помічають. Та насправді я знала, що вони бачать усе, так ніби у них є третє око десь у потилиці.

         

Я могла скільки завгодно милуватися тими котами, навіть говорити з ними, аж поки господарі не починали підозрювати щось лихе й завбачливо забирали котів з підвіконь. Може вони боялися, щоби я не зурочила їхніх улюбленців, або, чого доброго, щоби не вкрала. Якби ж вони лише знали про мою алергію!..

         

Я була кімнатною дитиною, можна навіть сказати – тепличною. Виросла, фактично, у горщику для квітів, як Дюймовочка, але виглядала, як нормальна людина. Мого зросту цілком вистачало, щоби спілкуватися з котами на чужих підвіконнях, але жодного разу не тримати на руках жодного кота. Я встигла за своє життя лише кілька разів погладити кішку з кошенятами й щоразу після цих незабутніх випадків страждати від приступів задухи. Мої батьки оголосили котів забороненими створіннями, й коли я виросла, то не могла пригадати, яка на дотик котяча шерсть.

         

Якось, у тій квартирі, що у центрі міста, я зустріла кішку. Вона вбігла до квартири разом із моїм гостем. Вона була впевнена, що я запрошувала також і її, тож вперто не розуміла моїх намагань випровадити її за двері. Зрештою, я попросила мого гостя вигнати ту бідну кішку, але вона зовсім не хотіла виганятись. Я втекла сама в іншу кімнату, аби від контакту з цим пухнастим створінням не отримати приступ задухи, але насправді не цього я остерігалась найбільше. Я боялась, що кішка мені сподобається й потім, таки випровадивши її зі свого дому я буду страшенно шкодувати, що моя алергія на кішок не дозволяє мені проявляти до них любов.

         

Після невдалої спроби замешкати у моїй квартирі, кішка оселилась на сходах. Я зустрічала її щоразу, коли виходила з дому й коли поверталась. Здавалось, кішка добре вивчила мій графік. Врешті я поставила на сходинку мисочку й налила туди молока, а сама пішла у справах. Коли я повернулась додому, кішка лежала на тій сходинці, поряд з уже порожньою мисочкою і муркотіла. Раніше я не чула як муркочуть коти, лише як нявкають і верещать ночами під вікнами. А тут я не одразу й збагнула назву цього космічного дійства. Кішка наче вібрувала, увійшовши в глибокий транс, й здавалось, що та вібрація резонує зі звуками руху планет, про які писав ще Піфагор. (Цікаво, скільки у нього було кішок?). Щоб не порушити гармонію всесвіту, я навшпиньки піднялася сходами до своєї квартири. Кішка залишилась унизу й виглядала ще комічніше. В ту мить я подумала, що першою Бог створив кішку, отаку чорну з білими шкарпетками на передніх лапках.

         

Коли у мене не буде алергії, я заведу собі чорну кішку, як протилежність до білого пса, як умову рівноваги моєї планети. Моя кішка досхочу сидітиме на деревах, але щовечора повертатиметься поніжитись на моїх колінах й своїми муркотливими вібраціями встановлюватиме звʼязок із всесвітом. То буде мій своєрідний модем підключення до вічного і невичерпного. Ах, я забула сказати, що тоді вже не буду старіти й рахувати роки, а залишатимусь вічно молодою. Якщо є вічнозелені дерева, то чому не можуть бути вічно молоді люди?

         

Не знаю, чи будуть вічномуркотливі коти, можливо, вони будуть муркотіти по черзі у конкретно визначені години. Думаю, саме тому мій чоловік заведе в нашому домі з десяток котів і нарешті дасть волю своїй любові до цих загадкових створінь: напівтварин, напівмодемів. Так він подбає про постійний звʼязок з космосом і свої спокійні нерви. А спокійні нерви, як ви знаєте, запорука невʼянучої молодості. Хоча, маю сумнів, що в нас буде хоч який-небудь привід нервувати – без алергії я й так буду спокійною, не буду примушувати чоловіка порохотяжити через день у кімнатах та витирати пил на високих шафах. У нас нарешті буде мʼякий килим з високим ворсом і на ньому будемо поміщатися ми й усі наші коти та собака. Чоловік розкидатиме шкарпетки де захоче і скільки захоче, а я зовсім не буду сердитися з того приводу, бо якщо в домі багато тварин, ніхто не переймається розкиданими шкарпетками. А може білий пес буде настільки ласкавим, що збиратиме шкарпетки з підлоги й заноситиме їх до пральної машини. А може бути й так, що мій чоловік, маючи десяток білих, сірих, рудих і плямистих котів, не відчуватиме потреби розкидати шкарпетки. (Маю підозру, що розкидаючи шкарпетки, мій чоловік прагне заспокоїти так свої нерви й довести усьому світові, що він хазяїн в домі. Досить необачні спроби, зважаючи на те, що живуча міль моїх виховних нотацій негайно надточує і розтріпує тонку тканину його нервів, щойно шкарпетки приземляються після своїх коротких повітряних подорожей). Думаю з постійним підключенням до космосу нас не так хвилюватимуть проблеми земні. Зрештою, якщо кожному мешканцю нашої планети дати по котові, то проблем узагалі не буде. Та ви можете сказати, що життя без проблем буде занадто нудним. Не переживайте, розбиті горщики з квітами і запісяні муркотливими кошенятами тапки, вам гарантовані. Думаю, що Той, Хто планує організувати для нас світ без проблем, забезпечить нам і доставку деяких проблем на замовлення, але не таких, від яких сивіють, отримують серцевий напад чи убивчу хворобу. То будуть приємні проблеми, на кшталт як приручити тигра і навчити його не розливати вашу ранкову каву, бо ж за столом цей велетенський кіт досить таки незграбний.

         

Ви можете подумати, що я вже геть зачхалася, тому й пишу такі нісенітниці. Але ніщо не заважає мені мріяти, жодна алергія. Що більше, саме вона спонукає мене мріяти про світ без хвороб. Бо ж не одна я страждаю! Нас тисячі, та навіть мільйони, мільярди усіх тих, хто бажає звільнитися від хвороб. Ми випили тонни пігулок, літри настоянок, щоби стати хоч трішки здоровішими й продовжити собі на кілька кроків життя. Так, ми змирилися з тим, що існує смерть, що вона невідворотна. Аби себе заспокоїти вигадали потойбічний світ з раєм для праведників і пеклом для злочинців. Та глибоко в серці, у кожного з нас жевріє бажання жити тут і зараз, жити завжди, не бути ані праведником, ані грішником, а просто щасливим, перебувати не в раю й не у пеклі, а просто там, де добре, де почуваєшся удома.

         

Не знаю, який у нас буде будинок, скільки у ньому буде кімнат та які стоятимуть меблі, але я точно знаю, як виглядатиме мій собака та якою соковитою й високою буде трава у лузі. Я бігтиму зеленими травами й поряд бігтиме мій завжди щасливий білий пес. Я сміятимусь з його рожевого язика і знатиму, що день, коли усе це може скінчитись, не настане ніколи. Хоча я вже ніколи не буду дитиною, я й не буду старою. Моя молодість забуде про час, а той Рай із домом та розкішним садом, який втратили Адам із Євою, повернеться, щоправда без них, але з нами, моїм білим собакою й десятьма чоловіковими котами.