Казкові будиночки і бабуся Ягуся

Коли я вперше приїхала до Німеччини, то мені здавалось, що потрапила на сторінки з ілюстраціями до казок Братів Грімм. Усе, що я бачила у дитинстві на малюнках, тепер було реальним: фахверкові будиночки, неприступні вежі та замки, невеличкі чисті озерця та річки. Бракувало лише казкових персонажів. Сучасні німці в повсякденному житті далекі від казкової романтики. Натомість точність та прагматизм помітні у всьому: часто навіть дерева обабіч дороги висаджені на однаковій відстані одне від одного. Переконана, що їх висаджували, користуючись точними замірами.

Німецькі села дуже чепурні. Майже у всіх селах є давні історичні будинки й так звані фермерські двори, коли кілька поколінь живуть у будинках поруч і разом ведуть господарство. Будинки утворюють квадрат, поміж будинками – огорожа та високі деревʼяні ворота, які зазвичай зачинені й побачити з вулиці що у середині двору фактично неможливо. Та я уже знаю, що зазвичай там різні господарські приладдя та зона для відпочинку. Зелену зону з квітами та газонами мають усі мешканці сіл у Німеччині. Зазвичай, квіти та декоративні кущі займають більшу частину прибудинкового простору. Тут не вирощують біля дому цибулю-картоплю-помідори, а насолоджуються гарно оформленим ландшафтом. Якщо будинки не побудовані за принципом фермерського двору, то цими заквітчаними землями можуть милуватися також і нечасті перехожі. Як правило, на вулицях сіл перехожих немає – хіба один-два вийде у справах. Зазвичай тут їздять на авто. Якщо така людина як я, з величеньким фотоапаратом та непереможним бажанням усе побачити й дослідити, потрапляє в німецьке село – це велика дивина.

У перший рік мого життя у Німеччині я була дуже смілива – ходила з фотоапаратом й знимкувала все, що мені подобається. Чоловік попередив, що перехожих фотографувати не можна, тому я зосередилась пейзажах та будівлях. Німецька архітектура трохи відрізняється від української, хоча мені траплялося бачити будинки пронизливо схожі на українські. Тоді я зупинялася й довго дивилася на той будинок, уявляла хто там живе, чим займається, які має радощі і турботи. Й ніби бачила перед собою шматочок України. Але така схожість буває нечасто. Німецька сільська архітектура різноманітна й для мене нова та цікава. Усе незвичне та гарне я прагну зазнимкувати. Але виявилося, це не так просто. Люди у селах тут не такі привітні, як їхні квітники. Через пʼятнадцять хвилин прогулянки та фотографування в одному із східнонімецьких селищ, я помітила, що до мене біжить якась жіночка з таким сердитим виглядом, наче наїлась пекучого перцю.  Підбігши до мене, вона почала обурюватись: «Яке ви маєте право фотографувати моє подвірʼя?! Це моя земля і ви не маєте права цього робити.» Я подумала, що вона не виспалась чи встала не з тої ноги, тому спокійно відповіла: «Не переживайте, я зараз усе видалю.» Переконавшись, що я видалила фото, жіночка пішла геть. А мені стало трохи шкода видалених знимок, бо на тому подвірʼї мене дуже зацікавив дитячий майданчик. Такий барвистий, життєрадісний, з різноманітними гойдалками і лазанками. Я щиро пошкодувала, що уже не дитина. З одного боку цей майданчик був не обгороджений і мені хотілось просто зайти і злегка погойдатися на одній з гойдалок, помилуватись пейзажем зеленого поля і чистої річечки. В Україні, я би напевно, так і зробила. Але на цей раз спрацювала, вихована чоловіком, обережність. Він у Німеччині давно, тож періодично наставляє мене на путь істинний.

Насправді жодної законодавчої заборони знимкувати будинки чи подвірʼя немає, тому я була певна, що то просто жіночий каприз, на який, ця пані, безумовно, має право. І без жодних сумнівів почимчикувала селом у пошуку нових цікавинок. Час від часу вулички та провулки виявлялися тупиковими: на них виринали таблички із надписом «Приватна дорога, можна ходити лише мешканцям» і мені доводилось повертатися, так і не дізнавшись а що ж було цікавого на тій мальовничій вуличці. Ще через чверть години я помітила, як за мною біжить якийсь дядечко, а за ним ще одна тітонька. Вони були схвильовані та суворі. «Що ви робите? Ви фотографуєте наші будинки?». «А які  саме ваші?» – спитала я, встигши зазнимкувати перед тим будинків з пʼятнадцяць. Вони вказали на свої будинки і виявилось, що якраз їхні я не фотографувала. Нецікаві були, нічим не особливі. Тож з чистою совістю відповіла: «Не переживайте, ваших будинків у мене немає на фото». Та вони не вгавали: «Ми бачили, що ви фотографували будинки наших сусідів, ви мусите видалити ці фото!» «Чому?» – щиро здивувалася я. І відповідь мене здивувала ще більше, – «Бо вони не хочуть, щоби хтось фотографував їхні будинки, ніхто у цьому селі цього не хоче. Ви маєте при нас видалити усі фото.» Я спробувала пояснити, що я журналістка з України і у своєму блозі розповідаю враження про Німеччину. Ці фото потрібні мені як ілюстрації до моїх дописів. Але це не допомогло. За словами тієї подружньої пари, я мала би кожного власника будинку питати дозволу. А це вже для мене досить дивно: неділя, люди відпочивають і тут я біля брами, змушую виходити з теплої хати, відриваю від смачного обіду й питаю чи можна зазнимкувати їхній будинок, а потім ще пояснюю навіщо. Та й чи є у тому сенс, якщо вони усі тут мають фобію перед фотокамерою. Тож мені довелось видалити усі фото, навіть ті, на яких будинки були частиною пейзажу. А дядечко невдоволено зауважив, що він не уявляє собі такого нахабства – приїхати в Україну й знимкувати собі що хотіти. Я пояснила, що у нас це не розцінюється як нахабство, але він не повірив. 

 Цей випадок не покидав мої думки кілька днів. Справа в тому, що я вибралася на прогулянку селом не вперше, тож мабуть, це якесь особливе село, бо в інших селах такі прикрі непорозуміння зі мною не траплялися. Хоча, зазвичай я прогулювалася селами у будні, ймовірно, у домівках просто нікого не було й ніхто не помічав дивну людину з фотоапаратом.

З того часу мої казкові враження про німецькі села дещо потьмяніли. Ані рівні дороги, ані чисті узбіччя не могли компенсувати непривітності людей. І навіть барвисті квіти здавались не такими уже й красивими. Я стала обережною, а на фотопрогулянки селами вибиралась лише з чоловіком.

Одного разу ми натрапили на невеличкі озерця, які рядочком вмостилися біля поля. Навпроти них на пагорбі розташувався великий, й здавалось, що покинутий, фермерський будинок. Виглядало, що це сімейне гніздо на околиці села тепер порожнє. Тож я вдосталь назнимкувала його фахверкову архітектуру, й насолоджуючись весною, ми попрямували до озерець. Маленькі водойми викликають у мене особливе замилування. Чистенькі, майже прозорі, видно як у них плаває риба, а довкола верболіз – ще безлистий і також прозорий, лише весняні котики на гілках тихенько муркочуть. Ми мусіли познимкуватись серед тих котиків! Качки, що мирно плавали в озері, побачивши нас, дременули геть. На відміну від міських посестр, вони лякливі.

Нашу захоплюючу фотосесію обірвав чийсь оклик. Через луг, з пагорба, зі сторони покинутого будинку, до нас чимчикувала бабуся. Старенька, згорблена, у пошарпаному одязі. Бесіду почала ще здалеку, мовляв, вона уже в поважному віці, а ми змушуємо її бігати. Це її земля, якщо ми хочемо її купити, то вона не продається. Озерця розташовані на її землі й ловити рибу у них не можна (хоча ми могли її впіймати лише фотоапаратом J ). Знимкуватись біля озерець теж не можна, бо цим ми лякаємо качок. Вони хоча й дикі й до її власності не належать, але живуть в її озерах, на її землі, тому вона вважає своїм святим обовʼязком їх охороняти та захищати. Тим паче вони он як стривожено кружляють над нашими головами і крякають так, ніби сповіщають настання кінця світу. Бабуся була не злою і не дуже сварливою, але наполегливою. А ще трішки схожою на славнозвісну міфологічну Ягу. Щоправда ступи у неї з собою не було, а лише прихилений на узбіччі велосипед. Видно, вона поверталася звідкись додому й побачила нас. Подумки я назвала її «бабуся Ягуся» й вона стала для мене таким собі символічним привидом, що зринає переді мною щоразу, коли ми виїздимо за місто. Біля чарівних озерець не було жодної таблички, що вказувала на приватність цієї землі. Тож тепер я уже й не знаю, де можна гуляти, а де ні. Іноді посеред лісу стоїть табличка з повідомленням, що далі – приватна земля. Йти туди небажано, але якщо дуже потрібно пройти лісом, то можна, лише збирати гриби-ягоди-лікувальні трави – уже ні. У Німеччині майже уся земля – приватна. Тому й такі вузькі дороги між селами – на півтори автівки, жартома їх називають дорогами розбитих дзеркал – аби розминутись іноді доводиться пожертвувати дзеркалом.

Пікніки, рибалка, та інші способи відпочинку на природі тут чітко регламентовані. З одного боку це сприяє шанобливому ставленню до довкілля, з іншого – дуже обмежує любителів прогулянок. Потрібно знати місця де дозволено гуляти, а де ні. Бо ж дикі качки не завжди дикі, іноді ними опікується бабуся Ягуся, яка дуже не хоче, щоби хтось чужий ступав на її землю.