Відверта осінь та її рожеві фото

Осінь до краю відверта: ще молоді і сильні листки на деревах поряд з геть пожовклими та сухими. Як у житті людей: юність і старість поряд. Зелені листки знають, що стануть колись багряними, а то й коричневими, схожими на колір землі. Знають, що до землі повернуться, бо щодня бачать, як опадають з гілок дерева їхні старші брати. Осінь розповідає усім, що молодість не вічна. Що дні стають коротшими не тому, що сонце швидше сідає за обрій, а тому, що їх меншає попереду у кожного з нас. 

І щоразу більше залишається позаду опалого листя наших прожитих хвилин, щасливих і сумних миттєвостей, здійснених і нездійснених мрій. Ми наче дерева, відпускаємо пожовклі дні з наших рук, і ще втішаємось зеленими та свіжими. У когось їх багато, - осінь неоднаково заторкує кожного з нас, - у когось їх всього декілька. Та рано чи пізно, ми всі однаково приходимо в зиму, коли про буйну крону майбутнього лишаються тільки спогади. Майбутнє стає минулим.

Декого в такий час рятує гербарій – фото, спогади, щоденники, листи. А когось рятують сніжинки, що необережно падають на комір чи рукав – вони живуть дуже коротко, але красиво, неповторно. Найважливіше, що неповторно, а отже – недарма.

Поки відверта осінь кружляє довкола наших днів, ми прагнемо врятуватися за рожевими окулярами. Рожевий туман – надзвичайно красивий, і рожевий дощ – також. А ще – рожеве небо у сто разів приємніше за похмуре.

Іноді, осінь дарує нам подарунки – сповнені бризок світла кришталево дзвінкі дні. У них непроглядне дно – десь глибоко-глибоко в небі. Таке враження, що осінь просто поставила сторчма прекрасну вазу, розмальовану жовто-зелено-багряними фарбами. А ми живемо всередині. І цей прекрасний день, прекрасний світ прагнемо всотати у памʼять більше, за десять літніх чи весняних днів.

Восени усе зростає в ціні – кожен погляд сонця з-за хмар, кожний теплий подих вітру, кожна пісня пташки, що затрималась і ще не відлетіла у вирій. Усі таке гостро безцінне. Ми оберігаємо усіма помислами цю кришталеву вазу, прагнемо вгледітися у її дно, що раптом стало нашим небом, і назбирати собі каштанчиків, барвистого листя і пізніх ягід, аби було чим зігрітися взимку.

У найхолоднішу пору не допомагають рожеві окуляри: сніг всотує усі кольори і комусь може здаватися, що можна почати життя з нової сторінки. Хтось навіть неодноразово гортав книгу зими і щоразу тішився чистим сторінкам. Та для когось вони завершуються. Навіть найтовстіша книга має кінець.

Листки дерев поміж сторінками книжок нагадують про це. Вони – матеріалізований час. Втілений не у хвилинах чи годинах, а у щасливих митях. Ці радісні миттєвості можуть бути маленькими – як листочки берези чи дуба, а можуть бути розлогими, як листя клена. З часом вони блякнуть і стають майже прозорими – крізь них можна дивитися на світ, можна читати книгу. І, знаєте, навіть у читаній багато разів книзі, в такий спосіб можна прочитати щось нове, рідне і дуже відверте…