Снігова хмаринка для Кріммічау

Цього року зима у німецькій Саксонії зовсім не схожа на зиму. Пухнасту казку можна собі лише вигадати, або побачити на нетутешніх фото. Майже щодня – сіре небо та дрібний дощ. Температура плюсова. Воно б нічого, якби більше сонця. Світлі яскраві дні бувають вкрай рідко. Я тоді намагаюсь вийти на прогулянку з фотоапаратом, щоби урвати собі на згадку клаптики блакитного неба.

За рік я встигла страшенно скучити за снігом і пройнятися співчуттям до тих, хто його ніколи не бачив. Вони багато втратили. Я іноді відчуваю запах снігу, заплющую очі й уявляю як він пухнасто вмостився на гілках дерев і аж муркоче, зачаївся на дахах будинків і хоче погратися у сніжки з перехожими, заховав під полами автівки і тихенько підсміюється. Сніг –  такий милий бешкетник! Я сумую за львівськими снігопадами, які роблять моє місто ще поетичнішим, ще вишуканішим. Звісно, я не згадую про відлиги і промоклі капці, про брудний аж коричневий сніг на узбіччях. Я згадую чистий і святковий сніг у Стрийському парку, на сторінках якого можна було малювати, можна було залишати сліди і пізнавати в такий спосіб чудову миттєвість буття.

У містечку на сході Німеччині, де я зараз живу, навіть качки під нашим будинком не відлетіли у вирій. Та й навіщо? Не так і холодно, та й турботливі мешканці щодня годують хлібом. Качкам тут добре ведеться. У ті поодинокі дні, коли замерзає річка, мені їх шкода. Я розумію, що їм сніг не потрібен. Але я би воліла відправити качок у теплі краї й насолодитися снігом, високим, по коліна, з якого можна ліпити сніговиків, будувати казкові міста і тунелі. Ох, я давно не дитина, але, виявилося, що сніг – то квиток у дитинство хоч на кілька щасливих годин.

Я не звикла кудись мандрувати за снігом. Він завжди приходив сам і вкривав підвіконня, балкон та поручні балкону. А потім дикі сіренькі голуби обережно ступали по ньому і залишали витончені сліди. І синички рвалися через кватирку до хати, але ми їх не впускали, а годували салом і пшоном. Я тоді гадала – що то звичайнісінька буденність, а виявилося – що казка.

Тепер, коли я знимкую зрідка сонячне зимове небо, тішу себе думкою, що сніг таки прийде. Кілька днів на траві і деревах ночував і днював іній. А потім знову дощило і вдарив мороз. Здавалося ось-ось випаде сніг. Та окрім пригод на зледенілій бруківці, нічого не відбулось.

Любі мої львівʼяни! Якщо вам там забагато снігу, надішліть, будь ласочка, хоч кілька снігових хмаринок до Кріммічау. Щоб ви знали куди точно їх спрямовувати – покажу вам фото цього міста. Ви побачите як воно сумує за снігом!