Бог карає чи прощає?

 

«Витяті будуть злочинці,

а ті, хто вповає на Господа —

землю вспадкують!»

(Псалом 37:9).

Нещодавно, читаючи новини, я зрозуміла, чому у Біблії описано так багато історій, коли Бог знищує злих людей – зло у їхніх серцях виростало до таких масштабів, що місця для добра там не залишалось. Історії про всесвітній Потоп, про знищення Содому та Гоморри, про війни Ізраїля з жорстокими народами, які вбивали навіть своїх дітей, аби принести їх у жертву ідолам, у деяких людей створюють образ кровожадного Бога, який замість того, щоби їх нескінченно любити, безжально знищує, коли йому уривається терпець. На думку людей, коли зло не заторкує їх особисто, Бог повинен безперервно прощати, наче б то місія у нього така – щоразу, коли грішник сказав «прости Господи», з готовністю йому вибачити, навіть якщо той, всоте робить одне й те саме зло й змінюватися не збирається.

Осіння тиша

 

Осінь залишає нам трохи часу
для світла:
ніжно-рожевого,
жовто-сміливого,
стиглого.
Осінь залишає нам трохи неба
для мрії:
ніжно-рожевої,
жовто-сміливої,
зрілої.

Катерина Єгорушкіна: "Моя освіта та професія допомагають мені у вихованні дитини"

 Катерина Єгорушкіна – багатогранна творча особистість, та найбільш відома як казкарка та казкотерапевт. Нещодавно вона вдруге стала мамою, але незадовго до народження синочка Ромчика погодилась відповісти на мої запитання стосовно творчості та материнства. Як зізналася Катя, відповіді їй довелося писати вже у пологовому будинку з ноутбуком на животі. Як на мене – це дуже ефективне використання часу, без якого творчість двічі мами була б неможливою.

За п’ять років материнства Катя встигла дуже багато: побачили світ пʼять книжок: «Птахи та янголи», «Чубчик», «Ляля сонькає», «Арчі» (екоказка), «Пригоди Штанька». Наразі готуються до друку ще три книжки. Стала співавторкою шкільної «Хрестоматії 1,2 кл.», книжок «Почути», «Це зробила вона» та інших. Окрім цього розробила інноваційний проект «Казки про корпоративні цінності», який втілила в п’яти міжнародних компаніях. Написала сценарії мультфільмів з мінної безпеки на замовлення UNICEF. Стала спікеркою TEDxKyiv з темою «Казки та цінності майбутнього». Веде курс з креативності для школярів.

Можна подумати, що це супер-мама, яка ніколи не втомлюється, а її донечка ніколи не капризує, не хворіє, а лише допомагає мамі творити казкові сюжети. Чи це справді так – дізнаємося з інтервʼю, яке ми готували послуговуючись сучасними засобами звʼязку.

Надія

Тиша густа

оксамитно-синя

кольорові тіні лишає на склі.

Ти виводиш ім’я

тобі невідоме

легким порухом пальців

при світлі руки.

Портрет

Прослухати вірш у авторському виконанні можна за посиланням

Коли випадає сніг, 

стає  забагато білого, 

ти починаєш пригадувати кольори, 

які вже, здавалось,  зміліли як річка…

Але ж ні, під ліжком  знаходиш 

Човен-мольберт

і пензлі великі, як весла.

Волошкова молитва

Боже, що живеш у волошковому небі,

нехай святяться імена твоїх квітів,

що приходять до нас на землю.

Волею твоєю знають вони більше ніж ми

про вічне,

хоч і живуть кілька днів.

Білий пес на зеленій траві

Колись у мене буде великий білий собака. Такий з усміхненим писком і рожевим язиком. Він буде надзвичайно веселим, бо я ніколи не одягатиму на його шию ремінця з повідком. Я дозволятиму йому бігати високими зеленими травами до не схочу, аж поки ті трави не пожовкнуть і не вкриються снігом. Тоді я дозволятиму йому бігати по снігу, дивитимусь, як він жбурляє довкіл білі холодні бризки, сміятимусь з того як він здіймає снігову куряву, як геть зовсім зникає в снігу, а потім за мить виринає знову й шалено несеться до мене, великими стрибками, наче вчиться літати. Мій білий пес, з рожевим язиком, на якому тануть сніжинки й агатовими очима, які добре видно здалеку на фоні білого неба і білої землі, дивуватиметься снігову щороку, так наче бачитиме його вперше. Він любитиме сніг, бо ж як може білий пес не любити білого снігу? Десь у душі він вважатиме себе родичем снігу, й коли я ліпитиму снігові скульптури нетерпляче чекатиме, коли ж вони оживуть. Мабуть, йому захочеться бігати з ними усіма наввипередки, але зима для цього закоротка, так поясню йому я їхнє загадкове зникнення навесні.

Ляльки не для того, щоби гратися

Як правило, для туристичних маршрутів, любителі урбаністики, культури та мистецтва обирають великі міста. Вважається, що саме такі міста можуть запропонувати відвідувачам щось по-справжньому вартісне та цікаве. Проте, не варто випускати з уваги, що й маленькі містечка можуть приємно здивувати, хоча б… найбільшим у світі ляльковим будинком.

Цей будинок створений зовсім не для забав, та все ж таки для радості. Бо що ж як не радість може принести споглядання величезного лялькового універмагу, у якому є все: від горщиків та квітів до килимів та сантехніки. Ляльки живуть тут як люди: приміряють взуття, обирають нитки для вʼязання, килими для помешкань, купують солодощі та ковбаси, та милуються живописом та порцеляною.

Місто із казки

Ерфурт таке місто, у якому бракує слів. Залишаються лише вигуки захоплення у різних тональностях. Наче кішка, яка гуляє з фотоапаратом, я відчайдушно намагалась вполювати усі красиві і ще красивіші клаптики міського пейзажу, щоби потім ще довго ними гратися удома, наче барвистими клубочками. 

Медичний рай з помилками. Досвід перебування у німецькій лікарні

Нещодавно мені довелося побувати у німецькій лікарні як пацієнтці. До того я була у схожій установі лише як відвідувачка і на мене справили приємне враження доглянута територія біля лікарні – з фонтанами, фігурно підстриженими кущами та рівненькою зеленою травою. Усередині також чисто й охайно, стіни усюди білого кольору, прикрашені модерністичними картинами або ж дитячими малюнками. У деяких лікарнях є басейни, які можна відвідувати у певні години не лише пацієнтам лікарні, а й усім бажаючим. Я залюбки відвідую такий басейн, бо вхідний квиток туди вдвічі нижчий, аніж у звичайний басейн, а надані послуги кращі. Сплативши 3 євро за півтори години перебування, можна насолодитись не лише плаванням у чистій блакитній воді, але й побувати у джакузі та сауні. А після басейну можна трохи поблукати світлими коридорами й натрапити на розкішний рояль, який стоїть на балконі в одному з фойє лікарні. Рояль замкнений на ключ, але у вахтера можна цей ключ взяти й відкрити для себе музику на клавішах 19-го століття. Я так і роблю час до часу, бо скучила до справжнім «живим» фотрепʼяно. Електронне, яке маю зараз удома, не уміє так ніжно і пристрасно говорити, як цей чорний елегантний друг. Як ви уже помітили, мої відвідини лікарні були досить романтичними, й зазираючи у вечірні вікна палат, мені здавалось, що лежати там у ліжках, у двомісних палатах, напевно, не менш романтично та затишно.

Озирнувшись через плече

Я залишаю незамкнені двері,

залишаю неприборканим сад,

залишаю для тебе пустелю,

в якій я сама не своя,

                       не твоя.

Найщасливіші у світі качки

Майже у кожному німецькому місті, містечку, селищі є ставок, річка або струмок. Як правило, вони чисті та доглянуті, з юрбою диких качок на плесі. Диких качок я зустрічаю у Німеччині так часто, що на мою думку вони уже давно мусіли би стати національним символом цієї країни. У містах вважати їх дикими можна лише умовно – вони настільки звикли до людської турботи та уваги, що, здається, без неї уже й не могли б вижити.

Казкові будиночки і бабуся Ягуся

Коли я вперше приїхала до Німеччини, то мені здавалось, що потрапила на сторінки з ілюстраціями до казок Братів Грімм. Усе, що я бачила у дитинстві на малюнках, тепер було реальним: фахверкові будиночки, неприступні вежі та замки, невеличкі чисті озерця та річки. Бракувало лише казкових персонажів. Сучасні німці в повсякденному житті далекі від казкової романтики. Натомість точність та прагматизм помітні у всьому: часто навіть дерева обабіч дороги висаджені на однаковій відстані одне від одного. Переконана, що їх висаджували, користуючись точними замірами.

Не осінь

Світиться вечір,

обкипілий самотою своєю.

Мовкне камінь,

занімілий молитвами лісу.

Подаруй

            мені, вечоре,

листок зелений,

напишу на ньому

                   сповідь

                          вогню.

Школа моєї мрії або Просто люди

У минуле можна дивитись, як у калейдоскоп: при найменшому поруху руки скельця-шматочки утворюють інший орнамент. Але незмінним залишається світло – найважливіша умова погляду у калейдоскоп.

Найкраще я памʼятаю світло. Як воно падало крізь вікна вранці та по обіді. Яким воно було на вулиці, коли я йшла до школи й коли поверталася додому. В пообідню пору світло було теплим, навіть узимку, але уже втомленим. І, здавалось, воно розуміє як важко нести ранець з книжками додому, наче він поважчав за тих шість чи вісім годин проведених у школі. Голова теж, наче важчала. Не стільки від нових знань, скільки просто так – від усякого різного, чому часто й назви немає. Школа – це не лише знання, це, насамперед, враження.

Червоні кріселка трамваїв

З усіх видів транспорту я найбільше люблю трамваї. Ще з дитинства. Оскільки виросла я у Львові, то львівські трамваї мені наймиліші. Цей вид транспорту, на мій погляд, найромантичніший, з певною долею загадки. Будучи малою, я завжди замислювалась над тим, чому червоні та сірі сидіння у салонах трамваїв розташовані у шаховому порядку. Стриманий нейтральний сірий поряд з вибуховим життєствердним червоним. Як ілюстрація думки, що протилежності притягуються. Мені здавалось, що на тих сидіннях мусять сидіти закохані, а для тих, хто ще не має пари є непарні кріселка під вікном. 

На світанку

В мені пливуть поранені човни,            
пливуть за сонцем, проти течії.

В червоному від світла сні

зникають весла і з’являються над плесом.

Посріблений туман,

потріскані пейзажі літа,

затриманий у літерах нещадний вітер.

Білий квітковий кіт під будинком

Перед грозою здається, що вулицями ходить тиша. Особливо, якщо гроза має бути у невеликому містечку в святковий день, коли усі мешканці затишно чаюють чи кавують у родинному колі. Тиша зазирає у вікна теплими променями і легким, майже невидимим порухом руки показує – ось там на обрії дивовижно сині хмари. Якщо ви вмієте спілкуватися з тишею, то почуєте її попередження. І зможете хвильку постояти в задумі – чи залишитися у затишку свого дому, чи вийти назустріч свавільно красивим хмарам.

Слова без літер

Коли я була зовсім малою дитиною, мама позичала у знайомих фотоапарат «Зеніт» і знимкувала мене. Мама не примушувала мене позувати, а фотографувала у несподівані моменти. І тепер мені дуже подобається природність цих фото. Вочевидь, мамі теж подобався цей процес і на підсвідомому рівні я засвоїла, що фото – це дуже цікаво, навіть весело, це майже свято. А фотоапарат – чарівний інструмент цього свята. Ні, мама не знимкувала мене у свята, у моєму дитинстві їх майже не було, але це вже інша тема. Під час цих імпровізованих фотосесій просто була якась захоплива атмосфера творчості. І вона мені сподобалась, хоч, напевно, я тоді цього не розуміла, тільки відчувала. 

* * * Ти тінь, ти тінь...

Ти тінь, ти тінь, ти темна тінь,

ти світла тінь,

ти біла тінь

вогких видінь

округла тінь,

ти тінь, ти тінь, ти біла тінь,

ти темна тінь,

ти світла тінь,

пахуча ніч,